Розділ перший
Лісова гаЛявина
На узліссі, на старій липі, настільки старій, що вона цієї весни, мабуть, не зможе розпустити листки на грубезних покручених гілляках, сидів шпак Куно. Сонце ще не зійшло, і птах удосвіта старанно чистив пір’ячко. На грудях у шпака воно вже вилискувало то чорним, то золотистим, тому він виглядав просто неперевершено. Внизу, на березі струмка, який неквапливо жебонів біля старезної липи, метушилася поміж першими паростками очерету Онна — плиска.
— Агов, мадам, вітаю! — гукнув згори Куно. — Та перестаньте труситися, шановна, ви ж бачите: я прилетів. Аце означає що? Весна скоро, пані, весна йде!
Плиска зненацька вклякла на місці і задерла голову.
«Ага, ось він, шпак», — зауважила вона подумки і пробурчала:
— Тих шпаків розвелося стільки!
— Таких, як я, обмаль, — аж образився шпак. — Я, власне, зашвидко прилетів і до того ж зовсім недавно, ви розумієте, що я маю на увазі?
— Та все я прекрасно розумію, — розпочала-таки розмову плиска. — Ви часом тут не гніздо собі збираєтеся звити?
— Тут, це де? На липі? Це як, укупі з усіма воронами, совами та білками, одним словом: всіма, хто чужі гнізда плюндрує? Чи пропонуєте влаштувати гніздо у них під носом? Може, ви, пані, на чомусь і розумієтеся, але, даруйте, гадаю — не в цьому питанні. Та хай там як, але хоч би гасати туди-сюди перестали — і то добре. Господи Боже, але й день гарний сьогодні!
— Та ви просто нахаба, яких світ не бачив! — розсердилася Онна.
— Та хто би міг подумати! — щиро здивувався шпак. — Ви навіть не уявляєте, скільки народу вже про мене так казало. А знаєте, я поняття зеленого не маю, чому? Чому сьогодні так люблять усяку гидоту хто говорити, а хто слухати? Ото, дійсно, питання. А правда, таки гарний день видався?
— Про мене, — буркнула плиска і вже зібралася було йти.
— Та зачекайте, не йдіть, — спинив її шпак. — Якщо так вестимете бесіду, то жодна жива істота з вами не зможе поспілкуватися. Ви там щось зле на весну наговорювали, так? Дивина та й годі. А якими ви всі, лісове птаство маю на увазі, одразу пихатими стаєте, як тільки-но весняне сонечко хоча б раз крізь хмари на вас бликне. Я оце недавно зустрів у терені в’юрка, тож той замазура почав розповідати, що він — золотий горобець. Ви собі можете таке уявити?
— А що, він мав у вас дозволу питатися, чи можна пофантазувати, чи ні?
— Терен зацвів уже, — задумливо промовив Куно. — Вам доводилося коли-небудь сидіти в його цвіті? Квіти ніби самі випромінюють світло, тож поринаєш у нього, немов купаєшся в сонячному промінні... Я, мадам, хочу сказати: ви та, котра полюбляє тільки болотом і трясовиною брьохати, тож лише називаєтеся птахом. Як на мене — ви птах чисто формальний! Однак не будемо більше просторікувати — я поспішаю.
Шпак зістрибнув з гілки і шугонув через поля, які вже вкрилися молодою паростю, навпростець до людського житла. Стрімкого злету Куно не витримала маленька сухенька гілочка і, відламавшись, упала додолу в болото, якраз між анемонами, котрі ще не пробудилися від зимового сну.
Плиска спочатку навіть хотіла трохи позлитися на вітрогона Куно, але потім подумала собі: «А він хіба того вартий? І взагалі: по-перше, цього дурня давно вже тут немає, а по-друге, он який гарний весняний день починається».
Онна вдихнула на повні груди прохолоду весняного вітерцю, який гуляв межи деревами та полем. «Пахне землею, фіалками та росою, — зауважила вона, — а ще свіжістю, яка неймовірно пронизує тебе і наповнює аж до самих кінчиків крил».
Онна знову надзвичайно вишукано, як це вміють лише плиски, заколихалася і задріботіла берегом струмка вгору, через молоді парості очерету та первоцвіту.
Незабаром весняне небо освітило ранкове сонце. Анемони м’яко заколихалися під прохолодним та ще зовсім не видимим у безлистому лісі лагідним вітерцем, який, здавалося, злітав з грубезного гілля липи додолу. Сонячні промені торкнулися змерзлої трави, на якій іскрилися тисячі перлинок холодної роси.
Стебельця ожили, і вже скоро серед перших паростків поширилася новина, що день має бути погожим та гарним.
Направду, якщо подумати та поспостерігати, то обов’язково дійдеш висновку, що день (як відрізок часу) для трав має набагато більше значення, ніж для нас, людей. Річ у тім, що тривалість життя більшості рослин набагато коротша, ніж у тварин та людей. Серед трав, до прикладу, є навіть такі, що цвітуть лише один день. Вони прокидаються зранку, розпускаються, виставляючи до сонячних променів свої личка, опівдні рослинки вже переступають половину свого віку, а ввечері їм треба прощатися із цим світом. Отож, рослинам-одноденкам і тим, які живуть трохи дов ше, днина видається набагато важливішою та більш наповненою подіями. Вони сприймають її зовсім поіншому, ніж люди та тварини. А для квітів найкращі дні в їхньому житті — це пора цвітіння.
Ось щаслива маргаритка звільна повернулася до світла і горілиць насолоджується червоними променями вранішнього сонця. Вона знає ціну такому теплому весняному дневі, бо пережила зиму та пізнала багато в житті. Виглядає, ніби якась спрагла істота великими ковтками солодко тамує спрагу.
Наситившись сонцем, квітка голосно побажала доброго ранку своїм сусідкам-маргариткам, правда дещо меншим та молодшим від неї. Опісля прорекла таке:
Усі ми, квіти, —
Твої, Боже, діти —
Просимо у Тебе
Милості із неба:
Щоби сонце повсякчас
Гріло променями нас,
А збитошник-вітерець
Не студив наших сердець,
На пелюстку і листок
Ніс не холод — холодок,
Струшував на них росу —
На поживу й на красу!
Хай погожим буде день,
Тож добра всім, дзень-дзелень!
