Ноги в руки, і гайда!

Голова труситься, коли я прихиляюся до вікна. Хотілось би, щоб моя голова мала перемикач. Щоб я міг вимкнути її і не думати про те, що сталося.

Я зажмурююся — і все знову зринає перед очима. Дуже виразно, не в імлі.

То був перший безхмарний день за багато днів. Тато дуже спітнів, навіть не сказав «привіт». Усі кричали нам услід. Тато такий сильний, що відніс мене в машину.

— Усе буде добре! — промовив він надто голосно мені у вухо.

Коли він затягнув усередину моє крісло на коліщатах і зачинив дверцята авта, голоси юрби зникли. Тато їхав так швидко, що машину заносило наче взимку. Я не міг пристебнути пасок безпеки. А коли ми проїжджали на червоне світло, просто заплющував очі.

Тато мимохіть впустив мене з рук, коли витягав з авта. У мене почало кровити чоло. У кишені тато мав цілу пачку банкнот по двісті крон. Він попросив чоловіка у квитковій касі поквапитися.

Це не сон. Бо коли я розплющив очі, повз вікно пролітали ліси, будинки й дороги. Сонце засліплювало очі. Угорі ясніло безхмарне небо.

Я здер кірку на чолі, і знову потекла кров. Коли спираюся на підвіконня, татові не видно крові. Рука стерпла від довгого перебування в одному положенні, але сьогодні я не той, хто здається.

Багато годин ми мовчали. Багато про що й говорити не треба, хоча думаємо про одне й те ж.

Ми вже так далеко від дому, що, гадаю, нам скоро час виходити з потяга. За вікном, без сумніву, розмовляють чужинецькою мовою.

Тато тре обличчя. Навряд чи він спав уночі. Я то полежав на лавці під залізничною станцією в якомусь чужому місті, а тато мене пильнував. Якби хтось спробував нас пограбувати, він точно всіх повбивав би.

— Тобі не треба в туалет? — запитує тато.

— Ні, усе добре.

— Голодний?

— Трохи.

— Я щось роздобуду. Посидь тут, — каже тато.

Він переходить у сусідній вагон. Коли тато просить мене посидіти й нікуди не йти, він точно не думає, що говорить. Буває, я кажу стороннім, що ще не навчився ходити. Більшість не розуміє, чи можна сміятися з моїх слів.

Коли тато повертається з трикутним сандвічем, загорненим у целофан, чоло вже не кровить. Між білими скибками хліба лежать шматочки курки й сиру.

— Смачно, — промовляю я з повним ротом.

Тато не відповідає, мовчки жує свій сандвіч.

Потяг зупиняється. Хтось виходить, хтось заходить. «Віттенберґе» — написано на табличці на платформі. Схоже, як удома, однак кольори відрізняються, і люди — теж.

— Ми їдемо до спеціаліста, який допоможе тобі цілком одужати, — каже тато.

— Справді?

— Ні, але так треба сказати кондукторові, якщо буде доскіпуватися.

— Ага.

— Просто тримай рот на замку. Говорити буду я.

Я киваю. Сандвіч дуже смачний, але я швидко наїдаюся. Мабуть, насправді він не такий уже й смачний. Я загортаю решту в целофан.

— Більше не хочеш? — питає тато, який вже з’їв свій.

Я хитаю головою. Тато дожовує мій недоїдений шматок — з кутика рота стікає білий соус. Думаю, що тато виграв би конкурс жерунів.

Потяг від’їжджає від станції, місто змінюється лісами. Колія знає, куди провадити. Перестук коліс — наче монотонна музика. Рано чи пізно ми доїдемо до нашої кінцевої станції.

Якби я вмів літати, не переймався би тим, що не можу ходити. Але іноді було би класно побігати. Я біг би так швидко, що дні здавались би дуже короткими. Буває, я думаю, що добре було б трохи менше думати. Мій мозок наче постійно в дорозі.

Кондуктор схожий на поліціянта без мундира. Він просить показати квиток, якого в тата нема. Тато розказує про мене впереміш норвезькою й англійською, піднімає мої ноги, показуючи возик. Махає перед носом кондуктора норвезькою двістікроновою купюрою. Я бачу, як напружено міркує кондуктор. Напевно, продумує аргументи за і проти, наче суддя в судовій залі. Його відповідь сердить і водночас засмучує тата. Мені не подобається, коли тато говорить надто голосно.

Атмосфера напружена. Тато знову тицяє на мене, каже щось про important specialist in Berlin1. Однак кондуктор рішуче хитає головою і йде.

— Доведеться виходити, — каже тато.

— Куди ми підемо?

— От тільки не скигли зараз!

Хвилин за десять потяг зупиняється на наступній станції. Тато спершу виносить багаж. Потім — возик, який став частиною мого тіла. Після того як виніс мене, викрикує щось кондукторові, чого я волів би не чути.