вдягала на коктейльну вечірку штани, то це б її не вбило.
Дякую, що обрала для своєї сім’ї тата і мене.
Але любов сліпа, і той, хто любить,
Не бачить жартів чарівних своїх.1
Вільям Шекспір «Венеціанський купець»
Усіх нас кидали. Усі ми закохувалися не в того хлопця чи дівчину. Усі помилялися. Але зрештою всі ми саме цього і хочемо.
Кріс Гаррісон
ПРОЛОГ
Париж, Франція
Десять років тому
Блошиний ринок у районі Кліньянкур був розташований на віддаленій північній околиці міста, всього за кілька кварталів від кінцевої зупинки четвертої лінії метро, де паризька архітектура ставала простішою й буденнішою, ніби нагадуючи, що не все місто просякнуте столітньою історією та романтикою. Частина його складалася з тих простих місцин, куди люди ходили на роботу і водили дітей до школи, де вони купували хліб у звичайних старих супермаркетах, а не у вишуканих буланжері2.
Бея прийшла на блошиний ринок у пошуках подарунків для сім’ї — можливо, якихось мережив для мами або вінтажних платівок для брата Дункана, — але також сподівалася знайти для себе якісь офорти або, ще краще, дитячі книжки зі створеними вручну ілюстраціями, щоб разом із вітчимом читати їх новонародженому небожу. Її друзі з програми навчання за кордоном були в захваті від своїх знахідок на блошиному ринку, тому Бея вирішила, що поїздка сюди буде недаремною, хоч вона й не мала шансів придбати розкішний вінтажний одяг на кшталт того, в якому приятелі позували для неї. Для Беї було досить складно купувати одяг в Америці, що вже казати про Париж, де майже немислимо побачити на вулиці жінку, яку не можна було б назвати тендітною, мов пташка.
Бея вважала, що після років тренувань уже цілком опанувала мистецтво бути великою і водночас невидимою — темний мішкуватий одяг, тиха поведінка, погляд донизу. Коли вона першокурсницею приїхала в Каліфорнійський університет і зрозуміла, що її оточують стрункі й засмаглі каліфорнійці, то боялася, що виділятиметься, наче прищ на глянцевій шкірі, але через лос-анджелеську культуру самозакоханості прослизнути непоміченою виявилося простіше, ніж вона собі думала.
Одначе в Парижі дівчина відчувала на собі погляди скрізь, хоч би де опинилася. Місто було просто прекрасним, найкращим з усіх, де Беї випало побувати, але вона ніяк не могла позбутися відчуття, що все його населення її помічало, осуджувало і тихо бажало, щоб вона забралася звідти. Офіціанти і продавці книжок у тісних кав’ярнях та крамницях, вузькі проходи, в яких стоять столи і товари, і Бея, що обережно проходить боком, боячись перекинути чиюсь тарілку зі шоколатином3, і пускає слину від звуку цієї хрусткої маслянистої випічки, якою стрункі парижани смакують щоранку, не надаючи цьому уваги. Завжди, коли Бея заходила до пекарні щось і собі замовити, на неї косо дивилися або відверто витріщалися, немов звинувачуючи: «Це твоя провина, що маєш такий вигляд».
Ставало легше, коли вона віддалялася від центру міста й опинялась у розмаїтих районах біля каналу, де вулиці ширшали, а рух уповільнювався, де студенти сміялися й пили вино з паперових склянок, сидячи на великих бетонних блоках біля води. Проходячи кілька кварталів від метро до блошиного ринку, поки люди бігли повз неї, занадто зосереджені на власних життях, щоб зупинитися й поглузувати, Бея подумала, що район Кліньянкур був схожий на них.
Вона не змогла б сказати, який вигляд має блошиний ринок ззовні — щонайменше цілий квартал не бачила нічого, крім задніх стін кіосків — темних плит із фанери та гіпсокартону. Вже навіть засумнівалася, а чи цей ринок справді аж такий надзвичайний, як їй про це наполегливо розповідали друзі. Та щойно знайшла вхід, то відразу зрозуміла — це було наче проходити крізь Алісине дзеркало в цілковито нове місце, де все дивовижне і чудернацьке.
Ринок виявився лабіринтом, в якому проходи перетиналися по безладних діагоналях — хоч би в який бік Бея повертала, вона, здається, не проминала той самий кіоск двічі, а кожен новий прохід демонстрував незліченні кошики з латунними дверними ручками, стіни зі старовинними олійними картинами та рулони шовкових стрічок. Самі кіоски теж не видавалися імпровізованими — деякі з них були обвиті плющем чи гірляндами, ще якісь мали стіни з ліпниною і дерев’яні полиці, доверху заставлені книжками у шкіряних палітурках, вкритих пилом, що Беї уявлялося, наче вони стояли там десятиліттями. Блукаючи рядами ринку, Бея спіймала себе на почутті належності, якого не мала більше ніде в усьому Парижі. «Можливо також, — подумала вона, — річ у тому, що все тут аж таке чарівне і чудернацьке, що ніщо і ніхто не може бути недоречним у цій місцині».