Олівер Твіст

Ненсі

Ненсі працює на Фейґіна

і кохає Білла Сайкса;

у неї добре серце.

Чи зможе вона врятувати

Олівера?

Містер Браунлоу

Містер Браунлоу — поважний

та м’якосердий джентльмен. Чи подолає його прихильність до Олівера недовіру та сумніви

щодо хлопця?

Білл Сайкс

Сайкс — невиправний злочинець,

котрий працює з Фейґіном.

Чи зможе він, постійно контролюючи

Ненсі, втримати її любов?

Чи зіпсує він Олівера?

Місіс Мейлі

Місіс Мейлі любить Олівера

та співчуває йому.

Чи зуміє вона вберегти хлопця

від Фейґіна?

ОЛІВЕР ТВІСТ

Олівер Твіст не знав, хто дав йому ім’я. Це не був батько, котрий його ніколи не бачив, і, звісно ж, це не була його мати, яка померла, даруючи йому життя. Напевно, це був хтось у холодному й сірому робітному домі*, де він мешкав разом із сотнями інших хлопчи ків-сиріт.

Життя в робітному домі було важким і жорс токим, але найгірше дошкуляла нестача харчів. Під час трапез у сірому кам’яному приміщенні, схожому на печеру, хлопчаки ставали в чергу перед дебелим наглядачем, щоб отримати крихітну порцію сірої, водянистої, рідкої вівсянки. Повернувшись на свої твер ді лавки, за кілька секунд жадібно проковтували кашу, так ретельно облизуючи тарілки та ложки, що ніколи не виникало потреби їх мити. Однак їхні шлунки продовжували не вдоволено бурчати. * Робітні доми — особливі притулки для бідних в Англії XVII–XIX ст., де їх примусово утримували та експлуатували.

Діти були жахливо худими й постійно голодними. Не просто голодними, а справді вмирали від голоду. І коли сироти відчули, що терпіти далі несила, вони вирішили діяти. Хтось із них мусить наважитися та попросити ще їжі. Зробити це вони доручили Оліверу Твісту.

Настав вечір. Щойно хлопці закінчили облизувати ложки, в кімнаті запанувала тиша: чути було лише м’який тупіт двох нерішучих, сполоханих ніжок, що крокували вперед. Олі вер поглянув на наглядача і простягнув йому свою тарілку.

— Будь ласка, сер! Я хочу ще!

Тиша.

Наглядач, посірівши, прошепотів:

— Ще?

Відтак із сірого він став буряково-червоним:

— ЩЕ??? — заревів наглядач, різко схопивши Олівера за барки.

— Містере Бамбл, ідіть-но швидше сюди. Цей хлопчик попросив ЩЕ каші!

Містер Бамбл виволік Олівера і поставив перед власниками притулку. Разом вони вирішили, що він небезпечно впливатиме на інших, тому його слід негайно позбутися.

Отож, Олівера викинули з єдиної відомої йому домівки й відправили в одну дуже жорстоку сім’ю. Дорослі примушували його важко працювати, а діти постійно чіплялися до нього. Не спроможний і далі терпіти це, Олівер утік.

Оліверові спало на думку лише одне місце, куди б він міг податися: Лондон. Упродовж семи нескінченних днів самотиною він ішов, виснажений, брудними дорогами. Спав у канавах та жебрав, аби купити їжу. Знесилений від голоду і страждань, тремтячи від холоду, Олівер нарешті досягнув Лондона, де опустився на землю і замислився. Що йому робити далі? В нього не було жодного друга. І жодної надії.

— Маєш де жити? Їжу? Гроші? — запитав Олівера чийсь голос.

Ковтаючи сльози, Олівер відповів:

— Ні. Я йшов сюди сім днів. Дуже втомлений та голодний.

Голос відрекомендувався:

— Пройда. Мене ще називають Спритний Пройда.

Олівер звів очі, щоби крізь завісу сліз роздивитися незнайомця. Пройда мав років десять; він був малий і брудний, з гострими маленькими очима та кирпатим носиком. На ньому звисав одяг дорослого. На маківці ледь три мався капелюх.

Він ледь помітно всміхнувся Оліверові, і капелюх на Пройді хитнувся.

— Ходімо зі мною, приятелю! — мовив він, простягаючи руку та зводячи Олівера на ноги, натерті до пухирів.

Уже с темніло, коли во ни нарешті дісталися місця призначення. Вулиця була вузькою і брудною, а насичене важким смородом повітря — жахливим. Цей сморід одразу ж проник у ніс та рот Олівера. У вухах лунали крики чоловіків, лемент дітей і плач немовлят. Страх скував думки. Пройда вів його кудись угору темними розбитими сходами. Оліверу бракувало повітря — почасти через страх, почасти через нестерпний сморід.

— Хто там?

Зморщене старе обличчя, злобне й огидне, вигулькнуло з пітьми. Холодна кістлява рука, простягнувшись, торкнулася Оліверового обличчя, від чого той здригнувся.

— Новий приятель, — сказав Пройда.

Щойно очі Олівера призвичаїлися до світла свічки, він побачив мертвотно-бліду руку та обличчя, які належали згорбленому чоловікові з довгим рудим сплутаним волоссям, гострим носом та злими тонкими губами. У кімнаті було кілька вбогих місць для спання, облашто ваних зі старих мішків. Чотири хлопчики, такі ж худі та немиті, як і чоловік, сиділи за столом.

— Фейґіне, це Олівер Твіст, — сказав Про йда.

— Радий познайомитися з вами, юний Олівере Твіст! — глузливо протягнув Фейґін. — Тобі тут сподобається, правда ж, хлопці? Ха-ха-ха!

Від його сміху по спині Олівера побігли мурашки.