Ліс має пазури й зуби.
Всім своїм камінням, терням та гілляччям він вгризався у Квінсі, коли та з вереском бігла поміж деревами. Та вона не спинялась. Ні коли каміння в’їдалося в її босі п’ятки. Ні коли тонка, як батіг, гілка розсікла її обличчя, і щокою зазміїлася смужка крові.
Вона не могла зупинитись. Зупинитись означало померти. Тож Квінсі продовжувала бігти, навіть коли ожиновий кущ обплів її литку та врізався в плоть. Чагарник туго напнувся, перш ніж вона змогла вирватись. Якщо їй і боліло, вона цього не відчула. Її тіло вже зазнало більше болю, ніж могло б витримати.
Квінсі бігла завдяки інстинкту. Несвідомому розумінню, що їй потрібно рухатися хай там що. Вона вже й забула чому. Спогади останніх п’яти, десяти, п’ятнадцяти хвилин зникли. Якби її життя залежало від пам’яті про те, що саме спонукало продиратися крізь хащі, то вона вмерла б на місці посеред лісу.
Тож вона бігла. І кричала. Намагалася не думати про смерть.
На віддалі, за щільними рядами дерев, заясніло слабке біле світло.
Фари.
То вона недалеко від дороги? Квінсі на це сподівалася. Відчуття простору зникло, як і спогади.
Вона побігла швидше, закричала гучніше, кинулася на світло.
В обличчя їй ударила ще одна гілка. Вона була товщою за попередню, завтовшки з качалку, її удар приголомшив та осліпив дівчину. Її голову пройняв біль, а в тумані перед очима майнули сині іскри. Коли вони розсіялися, вона помітила постать, що стояла у світлі фар.
Чоловік.
Він.
Ні. Не Він.
Хтось інший.
Безпека.
Квінсі пришвидшила рух. Її скривавлені руки витягнулися вперед, наче ними вона могла підтягти до себе незнайомця. Порух озвався різким болем у плечі. А з цим болем прийшов не спогад, а розуміння. Нестерпно жахливе настільки, що безсумнівно реальне.
Залишилася тільки Квінсі.
Всі інші загинули.
Вона була єдиною, хто вціліла.
1
Коли Джеф дзвонить, мої руки саме вкриті глазур’ю. Попри всі зусилля, яєчний крем таки потрапив на пальці та в пазушки між ними, позліплювавши їх, як паста. Чистим лишився лише мізинець, яким я й приймаю виклик.
— Карпентер і Річардс, приватні детективи, — кажу я, наслідуючи придих секретарки з нуарних фільмів. — З ким вас з’єднати?
Джеф підігрує, відповідаючи голосом «міцного хлопця», десь між Робертом Мітчемом і Деною Ендрюзом.
— З’єднайте з міс Карпентер. Маю до неї невідкладну розмову.
— Міс Карпентер зайнята важливою справою. Я можу передати повідомлення?
— Так, — відказує Джеф. — Передайте, що мій виліт із Міста Чи затримується.
Мене викидає з образу.
— Джефе, ти серйозно?
— Вибач, сонце. Бентежна штука — летіти з Міста Вітрів.
— Наскільки затримують?
— Десь між двома годинами та «може-за-тиждень-буду-вдома», — відповідає Джеф. — Сподіваюся, достатньо надовго, щоб я пропустив початок пирогової пори.
— А от хрін тобі.
— Як воно там, до речі?
Я переводжу погляд на свої руки.
— Масно.
Пироговою порою Джеф називає той виснажливий відтинок між початком жовтня і кінцем грудня, коли невблаганно надходять усі ті пересичені десертами свята. Він полюбляє казати це лиховісно, здіймаючи руки та сіпаючи пальцями, наче павук лапками.
Іронічно, що саме через павука мої руки вкриті глазур’ю. Його черевце з екстрачорного шоколаду дрижить збоку кексу, а чорні лапки тягнуться вершечком і боками. Завершивши, я виставлю кексики, сфотографую їх та викладу на своєму сайті в розділі рецептів до Гелловіну. Тема цього року: «Мумія повертається (по добавку)».
— Як там аеропорт? — питаю я.
— Людно. Виживатиму в місцевому барі.
— Дай знати, якщо вас іще затримають, — кажу я. — Чекатиму тут, вкрита глазур’ю.
— Печи щодуху, — відповідає Джеф.
Кладу слухавку й повертаюся до кремового павука та шоколадно-вишневого кексу, який він частково вкриває. Якщо я все зробила правильно, червона серединка має витекти після укусу. Перевірю згодом. Зараз я переймаюся тим, що зовні.
Оздоблювати кекси складніше, ніж видається. Особливо якщо результат виставлятиметься на огляд. Неохайність тут неприпустима. У досконалому світі помилки коштують невблаганно дорого.
«Зважай на дрібниці».
Це з «Десяти заповідей» на моєму сайті, якраз між «Подружись із мірним посудом» і «Не бійся невдач».