Поважаймо авторське право і працю одне одного.
Моїм онукам, народженим і ненародженим
Золоте правило: якщо когось любите, допоможіть їм від вас звільнитися.
Фридріх фон Гюґель
1
Турецького боксера-важковаговика, чемпіона, який бреде вулицею Гамбурга попідруч із матір’ю, годі звинуватити у тому, що він не помічає худющого хлопчину в чорному пальті, який іде за ними назирці.
Велет Мелік, як його називали шанувальники з району, цей волохатий добродушний гігант-нечепура з широкою щирою усмішкою, чорним, зібраним у хвостик, волоссям, хисткою невимушеною ходою, займав півтротуару, навіть коли поруч не було матері. У свої двадцять він був тутешньою знаменитістю, і не лише завдяки неабиякій вправності на боксерському рингу: Мелік був молодіжним представником ісламського спортивного клубу, триразовим срібним призером північнонімецького чемпіонату зі стометрівки батерфляєм і так, ніби цього недостатньо, ще й видатним воротарем футбольної команди, яка щосуботи збиралася, щоб пограти.
Як і більшість поставних людей, він звик не так дивитися, як ловити на собі чужі погляди, і це була ще одна причина, чому худющий хлопець, який ходив за ним назирці три доби поспіль, залишився непоміченим.
Уперше їхні погляди зустрілися, коли Мелік і його мати Лейла вийшли з туристичного агентства аль-Умма. Там вони щойно придбали авіаквитки, щоб полетіти на весілля сестри Меліка, яке мало відбутися у їхньому рідному селі поблизу Анкари. Відчувши на собі чийсь пильний погляд, Мелік озирнувся навкруги й опинився око в око з високим, його зросту, сухоребрим хлопцем зі скуйовдженою бородою, червоними, глибоко посадженими очима, і в довгополому чорному пальті, в якому легко помістилися б три ілюзіоністи. Чорно-біла куфія навколо шиї, через плече — перекидна торба з верблюжої шкіри. Він впився поглядом спочатку у Меліка, а потім у Лейлу. Далі знову перевів погляд на Меліка, ні на мить не моргнувши, але наче взиваючи до нього своїми запалими очима, що горіли дивним вогнем.
Проте затамований відчай цього хлопця не мав би так схвилювати Меліка, оскільки туристичне агентство розташовувалося на краю вестибюля головного залізничного вокзалу. Там цілісінький день тинялася сила-силенна загублених душ: німецьких волоцюг, азіатів, арабів, африканців, а ще — турків, таких самих, як і Мелік, — але їм, на відміну від нього, не усміхнулася фортуна. Також там сновигали безногі чоловіки на електричних інвалідних візках, наркоторговці та їхні клієнти, жебраки із псами і сімдесятирічний ковбой у стетсонівському капелюсі і шкіряних штанях зі срібними інкрустаціями. Серед них мало хто був при роботі, а дехто взагалі не мав жодних підстав перебувати на німецькій землі, і їх усіх, у кращому разі, терпіли, поки велася цілеспрямована політика зубожіння і тривала підготовка до масової депортації, яка зазвичай відбувалася на світанку. Лише новоприбулі і затяті шибайголови йшли на такий ризик. Обачніші нелегали обходили вокзал десятою дорогою.
Іншою вагомою причиною не зауважити хлопця була класична музика, яку керівництво вокзалу увімкнуло на всю гучність із батареї стратегічно скерованих гучномовців, розміщених саме над цією секцією вестибюля, не так для того, щоб слухачі поринули в атмосферу умиротворення і гармонії, як для того, щоб вони якнайшвидше позбирали свої пожитки і забралися геть.
Попри всі перешкоди, обличчя худющого хлопця закарбувалося у Меліковій свідомості. На якусь коротку мить здоровань засоромився свого щастя. Але з якого дива йому ніяковіти? Щойно трапилося щось неймовірне, і йому кортіло якнайшвидше зателефонувати сестрі і розповісти, що їхня мати Лейла після шести місяців догляду за чоловіком, який згасав на її очах, і цілого року глибокої жалоби тепер аж світилася від щастя. Адже їй випала нагода невдовзі поїхати на доньчине весілля, і мати без кінця переймалася, що ж їй одягнути, і чи вдосталь посагу, і чи справді наречений такий вродливий, як усі, зокрема й Мелік, про це говорять.
Тож чому б Меліку не побесідувати з матір’ю — і він охоче це робив усю дорогу додому. Пізніше він вирішить, що його зачепила хлопцева непорушність. Передчасні зморшки на молодому — такому ж, як у Меліка — обличчі. І те, як того погожого весняного дня від хлопця віяло зимою.