Будинок у соснах

Пролог

У хащах цього лісу є будинок, який легко проминути.

Власне, більшість людей глянули б раз і ствердили б, що його там немає. І вони б не помилилися — принаймні не повністю. Вони б побачили розвалини дому, скришені підвалини, повиті бур’яном. Дому давним-давно покинутого. Однак придивіться до тутешнього ґрунту, бетону, порубцьованого морозом і сонцем. Це — місце для каміна. Якщо пильно вдивлятися, займеться іскра. А якщо її роздмухати, то іскра розгориться у пломінь, у тепле світло посеред цього холодного темного лісу.

А якщо підійти ближче, вийти з холоду, то вогонь стане сильнішим, в очі війне димом — густим в’юнким димом із запахом горілої соснини, що солодшає запахом парфумів, а тоді — м’якшає запахом маминого пальта. Вона бурмоче щось у сусідній кімнаті. Озирнися, і з’являться стіни — сторожко, наче олені, що виступають з-поза дерев. Замерзлий бетон стає килимком. Зніми черевики, побудь тут трохи. Надворі здіймається вітер, і чується клацання, близьке, уривчасте рипіння. Певно, віконниці. З неба сіється дрібний сніг, укриваючи затишний будинок. Загортаючи його до сну. «Добраніч дому, добраніч мишці в ньому». Пам’ятаєш? Нарешті не потрібно зриватися, нема кого ловити чи від кого тікати. З кухні долинає запах дому, звуки печені. Оце таким був колись світ, перед першою колькою, першим опіком, першим разом, коли губишся. І от саме тому ти це робиш. «Добраніч нікому, і воша хай спить. Добраніч бабуні, що цитькає »цить!«»

Спи і висипайся, бо коли ти прокинешся, цього дому уже не буде.

ОДИН

Мая того ще не знала, але відео вже пішло гуляти соцмережами. Перешумлений шестихвилинний шматок запису з камери спостереження, достатньо дивний і моторошний, щоб зібрати кілька тисяч переглядів у день своєї появи, однак ані достатньо гидотний, щоб розвіруситися, ані достатньо стрьомний, щоб його передивлялися знову. Принаймні не для більшості. Та для Маї існування цього запису підважить усе, що вона будувала собі останні кілька років, те безтолкове часом, але нормальне в цілому життя, яке вона ділила з Деном, що тихо посопував поруч у ліжку.

Відео вона ще не бачила, бо уникала всіх екранів, побоюючись, щоб синяве світло не заважало їй заснути. Для сну вона перепробувала усе: бенадрил, мелатонін, рахувати від ста до одного. Відвернула годинник, прийняла ванну, випила сиропу, але ніщо не допомагало. Це була третя її безсонна ніч поспіль. Вони з Деном переїхали сюди не так давно цього місяця, але Мая вже могла видобути з пам’яті форму кожної плями від вологи на стелі, розгалужені лінії кожної тріщини.

Перевертаючись на інший бік, Мая нагадала собі купити штори. У ногах біля ліжка клацнув, увімкнувшись, обігрівач і загудів білим шумом, який їй зазвичай подобався, але зараз деренчання металевої сітки її дратувало. Скинувши ногою ковдру, вона встала і натягнула на майку фланелеву сорочку. У помешканні було холодно, центральне опалення не рятувало, однак її шкіра вже була волога від поту.

Холодна дерев’яна підлога приємно відчувалася під стопами дорогою темним коридором, повз другу спальню, порожню нині, якщо не рахувати куплений ними на маркетплейсі велотренажер. Вона ніколи особливо не завдавала собі клопоту оздоблювати всі ті помешкання, які ділила з різними сусідами з часів універу: жодних плакатів, світлин у рамках, ні навіть декоративної подушки — однак віднедавна почала заскакувати у «Ті-Джей Макс» після роботи, у садовому гіпермаркеті «Келліз» — прямо через парковку — і зразу йшла до відділу домашнього декору. Купувати столики, килими та інші абищиці, що були їй насправді не по кишені.

Мая мала плани на це місце. Була налаштована надати йому відчуття дому.

Була передсвітанкова пора: сіре зимове світло лягало на інші недавні придбання у вітальні: кавовий столик на заміну тому, який забрав, з’їжджаючи, Денів сусід; незвичний для них диван у темно-зеленому оксамиті. І на стіні над ним — єдину оздобу, з якою вона пере­їха­ла, єдину прикрасу, яку зберігала останні сім років. Маянську тканку завбільшки з рушник для ванної. Червоно-жовто-зелено-синій гобелен у переплетений узор у виглядів квітів і змій. Для Маї це була не просто декорація. Вона не знала точно, що означали ці символи, проте чула, що десь у горах Гватемали жили люди, здатні їх прочитати. Дівчина проминула гобелен у темряві дорогою на кухню.