Паризькі апартаменти

Пролог

П’ятниця

БЕН

Його пальці зупиняються над клавіатурою. Треба зібратися з думками. Ось: ось та історія, що зробить його знаменитим. Бен запалює сигарету «Жітан». Курити їх тут — це трохи кліше, але йому справді подобається смак. Ну і так, дійсно: подобається власний вигляд під час куріння.

Він сидить перед високими вікнами апартаментів, що виходять на центральне подвір’я. Надворі усе занурене в темряву, тільки зеленувато мріє єдиний ліхтар. Розкішний будинок, але є щось гниле у його нутрі. Тепер, знайшовши цю гнилизну, він відчуває її сморід повсюди.

Йому вже час звідси вимітатися. Він прострочив свої гостини. Джесс мала б постаратися, щоб обрати гірший час для приїзду. Вона його заледве попередила. Телефоном не пояснила нічого конкретного, але було ясно, що щось пішло не так; щось із черговою її паскудною роботою в барі. Його зведена сестра має талант опинятися там, де їй не раді. Неначе магніт для лиха: куди б вона не ступила, біда йде за її слідом. Вона ніколи не вміла як слід грати за правилами. Ніколи не розуміла, наскільки легше жити, якщо просто давати людям те, чого вони хочуть, казати те, що вони хочуть чути. Варто зазначити, він дійсно сказав їй приїздити «коли захочеш», але насправді не мав цього на увазі. Сподівався, що вона не піймає його на слові.

Коли він її востаннє бачив? Думки про неї завжди викликають у ньому почуття провини. Чи мав би він частіше бути поруч, наглядати за нею?.. Джесс — вона ж така тендітна. Чи — навіть не тендітна, а вразлива, у неочевидний для більшості людей спосіб. Як броненосець: м’яка шкіра під твердим панциром.

Менше з тим. Він мав би подзвонити їй, щось порадити. Коли вона телефонує, він лишає голосове: «Привіт, Джесс, словом, це номер дванадцять, Рю-дез-Амон. Почула? Третій поверх».

Його увагу привернув якийсь рух у дворі під вікнами. Хтось прошмигнув. Неначе бігцем. Він розгледів лише темну постать, не розібравши, хто це. Та щось у цій хуткості здалося дивним. Він відчув легкий викид адреналіну.

Згадує, що досі записує голосове, і відводить погляд від вікна. «Просто подзвони у двері. Я тебе чекатиму…»

Він замовкає. Зволікає, вслухається.

Шум.

Звуки кроків зі сходів… наближаються до дверей апартаментів.

Кроки вмовкають. Там хтось є — прямо за дверима. Він чекає, коли постукають. Ніхто не заходить. Тиша. Але тиша напружена, неначе затаєний подих.

Дивно.

Тоді — інший звук. Він виструнчується, напруживши вуха, пильно вслухаючись. І от, знову. Бряжчання металу об метал, скрегіт ключа. Тоді клацання, з яким ключ входить у шпарину. Він дивиться, як повертається замок. Хтось відмикає двері іззовні. Хтось, хто має ключ, але хто прийшов сюди без запрошення.

Він відкладає телефон на кухонну поличку, забувши про голосове. Чекає й дивиться бездумно, як прочиняються двері. Як до кімнати заходить постать.

— А ти що тут робиш? — питає він. Спокійно, розважливо. Йому нічого таїти. Без страху. Принаймні поки що. — І якого хера…

А тоді помічає, що зайда тримає в руках.

Ось. Ось тепер приходить страх.

Через три години

ДЖЕСС

Господи, Бене. Бери слухавку. Я тут цицьки відморожу. Мій «Євростар» запізнився на дві години у Лондоні; я мала би прибути о пів на одинадцяту, а зараз уже північ. А сьогодні ще й дубак; тут, у Парижі, холодніше навіть, ніж у Лондоні.

Тільки кінець жовтня, а в мене з рота вже йде пара, і я не відчуваю пальців на ногах. Аж не віриться, що пару тижнів тому було потепління. Мені потрібна нормальна куртка. Але мені завжди потрібно купу всього, чого я ніколи не матиму.

Я дзвонила Бену разів уже, мабуть, з десять: відколи прибув мій «Євростар» і пів години, коли я йшла від Ґар-дю-Нор. Не бере. На жодне повідомлення він теж не відповів. Красно дякую, братело.

Сказав, що буде на місці і мене впустить: «Просто подзвони у двері. Я тебе чекатиму…».

Ну от, я тут. Тут — це тьмяний, мощений глухий кут у чомусь схожому на нівроку шикарний район. Житловий будинок переді мною сам-один і перекриває завулок.

Озираюся назад на порожню вулицю. За припаркованим авто, метрів за десять від мене, здається, помічаю якийсь рух. Відходжу набік, намагаюся придивитися. Там… Я мружуся, намагаючись розгледіти постать. Можу заприсягтися, що там, за машиною, хтось никається.