Паризький архітектор

Люсьєн Бернар щойно збирався звернути на рю Боеті, коли мало не зіткнувся з чоловіком, який вискочив із-за рогу й промчав так близько, що Люсьєн навіть відчув його запах.

У той момент, коли Люсьєн зрозумів, що чоловік користувався таким самим одеколоном, як і він, «Льо д’Оне», раптом пролунав голосний тріск. Люсьєн обернувся. Чоловік, який так поспішав кудись, лежав на тротуарі долілиць лише за два метри від нього, а з його потилиці потоком юшила кров, неначе всередині черепа хтось відкрутив кран. Багряна рідина струменіла вниз по шиї на білосніжний комірець, потім — на гарно пошитий темно-синій костюм, змінюючи його колір на шляхетний темно-фіолетовий.

Хоча за останні два роки, від початку німецької окупації 1940 року, у Парижі було багато вбивств, Люсьєну ще не доводилося бачити трупи, і він стояв, неначе загіпнотизований, але не виглядом мертвого тіла, а новим кольором крові, що виступила на костюмі вбитого. На уроці малювання в школі йому досаджали нудні вправи з поєднання кольорів. І ось перед ним було свідчення того, що від поєднання синього й червоного справді утворюється фіолетовий.

— Ані руш!

До Люсьєна підбіг німецький офіцер із металеволискучим синюватим люгером, за ним — двоє здоровезних вояків з автоматами, стволи яких миттю вперлися в Люсьєна.

— Не рухайся, виродку, інакше спатимеш поряд зі своїм другом,— сказав офіцер.

Люсьєн не зміг би зрушити з місця, навіть якби схотів, він просто закляк від страху.

Офіцер підійшов до тіла, глянув на нього, а потім обернувся до Люсьєна, ніби хотів попросити вогню. Німцю було близько тридцяти років, він мав гарний орлиний ніс і дуже темні, зовсім не арійські карі очі, що вп’ялися в сіро-блакитні очі Люсьєна.

Після того як німці захопили Париж, французи видали кілька брошур із рекомендаціями, як треба поводитися з окупантами: зберігати гідність і дистанцію, намагатись уникати спілкування й, насамперед, зорового контакту. У світі тварин прямий зоровий контакт являв собою виклик і форму агресії. Та Люсьєн не зміг не порушити цього правила, коли очі німця перебували за десять сантиметрів від його власних.

— Він не мій друг,— тихо промовив Люсьєн. Обличчя офіцера осяяла посмішка.

— Цей жид уже нікому не буде другом,— посміхнувся німець, чия уніформа не залишала сумніву, що він майор СС. Вояки теж зареготали.

Люсьєн мало в штани не наклав від страху, він знав, що треба діяти швидко, інакше лежатиме мертвим поряд із цим євреєм. Він кілька разів неглибоко вдихнув, щоб прийти до тями й подумати.

Одним із найдивніших моментів поведінки окупантів було те, що вони надзвичайно чемно і приязно поводилися з поневоленими французами. Навіть поступалися місцем у метро літнім людям.

Люсьєн вирішив застосувати ту саму тактику.

— Це ваша куля застрягла в черепі джентльмена? — поцікавився він.

— Так, моя. З першого ж пострілу,— озвався майор.— Та це не єдине, що вражає. Євреї — погані спортсмени. Вони бігають до дідька повільно, тому пристрелити його було не важко.

Німець заходився обшукувати кишені небіжчика, витяг якісь папери та гарний гаманець із крокодилячої шкіри, який одразу ж поклав у бічну кишеню свого чорно-зеленого кителя.

— Проте дякую, що оцінили мою влучність,— із усмішкою сказав він.

Люсьєна огорнула хвиля полегшення — сьогодні він точно не помре.

— Годі вам, майоре.— Офіцер підвівся.

— Ви вільні, можете йти, але раджу вам спочатку відвідати чоловічу вбиральню,— промовив він із турботою в голосі й указав рукою в бездоганно чистій рукавичці на праве плече сірого Люсьєнового костюма.— Боюся, я трохи забризкав вас. Цей бруд по всій спині вашого костюма, від якого, до речі, я просто в захваті. Хто ваш кравець?

Витягнувши шию і скосивши очі, Люсьєн зміг побачити на плечі червоні плями.

Офіцер вийняв авторучку й маленький записник.

— Месьє, то хто ж ваш кравець?

— Міє. На рю де Могадор.

Люсьєн завжди знав, що німці педантично зберігають усі свої записи.

Майор ретельно записав назву вулиці й прибрав записник до кишені штанів.