Смерть королів. Книга 6

Кожен день схожий на інший, — промовив отець Віллібальд, — допоки щось не зміниться.

Він радісно усміхнувся, гадаючи, ніби ляпнув велику премудрість, та я не відповів, і отець похнюпився.

— Кожен день, — повторив він.

— Я вас почув, — відрізав я.

— Допоки щось не зміниться, — мляво закінчив він.

Віллібальд мені подобався, хоч і піп. Він був одним з моїх дитячих учителів, і я вважав його другом. Спокійний, серйозний — і якщо смиренним колись таки судилося здобути землю, Віллібальд стане немислимо багатим.

Кожен день схожий на інший, допоки щось не зміниться, і той холодний недільний ранок здавався таким же звичайним, як усі інші, допоки одні йолопи не спробували мене вбити. Холод стояв добрячий. Цілий тиждень періщив дощ, але того ранку калюжі позамерзали, а трава вкрилась інеєм. Отець Віллібальд прибув удосвіта і знайшов мене в долині.

— Ми не знайшли вашого дому вночі, — тремтячи від холоду, пояснив він такий ранній приїзд, — тож заночували в монастирі Святого Румольда, — отець показав рукою на південь. — Там було холодно.

— Ті ченці — хитрі паскудники, — мовив я.

Мені належало щотижня доставляти віз дров у монастир Святого Румольда, але цього обов’язку я не виконував. Хай самі дрова рубають.

— Ким був той Румольд? — запитав я.

Відповідь була мені відома, але я хотів помучити Віллібальда.

— То було святе дитя, пане, — сказав він.

— Дитя?

— Немовля, — уточнив він, зітхаючи, бо зрозумів, куди веде ця розмова. — Він помер, коли йому було всього три дні.

— І як же це триденне немовля стало святим?

Віллібальд сплеснув руками:

— Чудеса стаються, пане, воістину! Говорять, ніби маленький Румольд співав хвалу Господу щоразу, коли ссав молоко.

— Я так само почуваюся, коли за цицьку візьмуся, — відповів я. — Невже це значить, що і я святий?

Віллібальд стрепенувся, але мудро вирішив змінити тему.

— Я привіз вам вість від етелінґа, — мовив він, маючи на увазі Едварда, старшого сина короля Альфреда.

— То кажіть.

— Тепер він король кентський, — щасливо оголосив Віллібальд.

— І відправив вас у таку далечінь, щоб повідомити мене про це?

— Ні, ні. Я просто подумав, що ви могли не чути.

— Та чув.

Альфред, король вессекський, призначив свого старшого сина правити Кентом, аби Едвард навчався управляти королівством, не накоївши багато шкоди, адже Кент належав Вессексу.

— То як, зруйнував він уже Кент?

— Звісно ж, ні, — відповів Віллібальд, — хоча… — і різко затнувся.

— Хоча що?

— Нічого, — легковажно кинув він, вдаючи, ніби розглядає овець. — Скільки у вас чорних овечок?

— Дивіться, бо вхоплю вас за ноги й труситиму, доки новини самі не випадуть, — застеріг я.

— Просто Едвард, так би мовити… — завагався отець, а тоді вирішив, що краще таки розказати, а то я й справді схоплю його за ноги: — Просто він хотів одружитися з дівчиною з Кенту всупереч батьковій волі. Але це не має значення!

Я засміявся. Юний Едвард виявився не таким уже й бездоганним спадкоємцем престолу.

— То Едвард збунтувався, так?

— Ні, ні! Це був звичайний спалах юнацького безумства, який давно в минулому. Батько йому пробачив.

Більше я не розпитував, хоч і мав би приділити цій винятковій чутці більше уваги.

— І що ж переказує мені юний Едвард? — запитав я.

Ми стояли в нижній долині, що належала до мого маєтку в Буккінгамі, на сході Мерсії. Насправді ці землі були Етельфледині, та вона давала мені харчове забезпечення, ну й маєток був достатньо великий для тридцяти душ моїх вартових, більша частина яких того ранку пішла в церкву.

— А ви чого не в церкві? — спитав я у Віллібальда, не встиг він відповісти на попереднє запитання. — Сьогодні ж наче якийсь празник.

— День Святого Альнота, — сказав він так, ніби це щось особливе. — Але я хотів розшукати вас! Я привіз вам вісті від короля Едварда. Кожен день схожий на інший…

— …допоки щось не зміниться, — не церемонячись, закінчив я.

— Так, пане, — пробелькотів він, а тоді спантеличено насупився: — Але скажіть, що це ви робите?

— На овець дивлюся, — відказав я, і це була правда.