Пів королівства. Принц мрії. Книга 2

– Ось ми знову тут.

Водій ввімкнув аварійку й поглянув на них у дзеркало заднього огляду.

— Єс! — вигукнув Калле, поки Марґрете мовчки дивилася крізь затемнені шибки.

Елісенберзька старша школа, затиснута поміж кафе та трамвайними коліями посередині району Фроґнер в Осло, височіла перед ними так, немов нічого не сталося. Ще з листопада вона була так чи інак покинутою. Шістнадцять тижнів минуло, відколи Елісенберґ та інші школи закрили. Відколи учнів просили залишатися вдома з міркувань профілактики захворювань. Відколи вечірки, різдвяні бали та інші розваги, яких люди нетерпляче чекали, було скасовано.

Марґрете з того тільки раділа.

Для неї локдаун настав чи не в найвдаліший момент.

Усі в Норвегії дізналися, що принцесу госпіталізували після геловінського балу. Всім було добре відомо, що після того ще два тижні вона провела в лікарні.

Перш ніж принцеса встигла повернутися, настала пандемія.

А тепер перерва закінчилася.

Марґрете зітхнула, у неї боліло в животі.

— Чому ти зупинився тут, посеред вулиці? — спитала вона у водія, коли зрозуміла, що авто загальмувало перед шкільними воротами.

— Нові правила. Жодних авто на шкільному подвір’ї. Профілактика захворювань. А охорона тут як тут, — сказав водій, Рольф, кивнувши на двох чоловіків у костюмах, які ніколи не спускали очей із них.

Тіні, як називала їх мама, стояли напоготові, аби пройти за ними з Калле всередину.

— Серйозно? — обурилася Марґрете. — Ми мусимо йти через увесь шкільний двір?

Рольф коротко кивнув, не обертаючись.

— Як, на їхню думку, одне авто сприятиме поширенню захворювання? — спитала вона.

Калле нахилився до сестри та взяв за руку.

— Розслабся, все мине добре, — сказав він.

Вона глянула на нього, свого брата, на п’ять хвилин старшого за неї, кронпринца Норвегії. Можливо, він і був дещо інфантильним та гіперактивним, та все ж таки вона раділа, що їй не доводилося проходити крізь усе наодинці.

Калле відпустив її руку та відстебнув ремінь безпеки; йому явно кортіло вийти з авто. Марґрете глибоко вдихнула й повільно видихнула.

Шляху назад не було. Тепер їй знову доведеться зустрітися зі світом.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав Калле. — Але всі вже забули про Геловін.

Марґрете прикусила губу, усвідомлюючи, як сильно він помиляється. Але як йому це збагнути? Ще з осені вона так сильно хотіла розповісти Калле, що трапилося тієї ночі, та щоразу не могла наважитися. А тепер було вже запізно. Зараз вона могла лише сподіватися, що він не дізнається від когось іншого.

Калле визирнув у вікно та відхилився вперед на пасажирському сидінні, аби краще роздивитися шкільне подвір’я. Він нетерпляче постукував однією ногою, справляючи враження маленького хлопчика, який щойно прийшов на ігровий майданчик.

Марґрете знала, кого він виглядає.

Вона полізла рукою до сумки, дістала кишенькове дзеркальце і поглянула на себе, поправляючи волосся. Чорна туш лежала на віях ідеально. Дівчина взяла блиск для губ і нанесла ще один шар, потерла вуста між собою і ввічливо всміхнулася до дзеркала.

— Обличчя на місці? Ти готова до повернення? — спитав Калле, хапаючись за клямку на дверцятах авто.

Марґрете не встигла відповісти, як він схопив свій шкільний рюкзак і вискочив із машини. Їй довелося поквапитися, аби не відстати від нього.

Було справді таке враження, що її брату чогось не вистачало. Або ж навпаки — йому дісталося щось додаткове, чого їй не дано. Певного роду щит, чи ба фільтр. Не те щоб йому було байдуже, ні. Але вона щиро вірила, що він просто не зважає. Те маленьке пересмикування, яке постійно з’являлося, коли вони проходили повз. Як усі відразу ж помічали, що вони тут, принцеса Марґрете та кронпринц Карл Юган. Навіть у школі вся увага діставалася їм, щойно вони виходили з авто. Як у єдиних дітей королівського подружжя у них завжди була робота. Тільки цього Калле так і не міг збагнути.