| Видавництво: | Readberry |
| Автор: | Ґабріелла Сантос де Ліма |
| Жанр: | Любовні романи |
| Де читати: | У застосунку Наша Книга — детальніше |
| ISBN: | 978-617-8772-08-6 |
Цю книгу не можна завантажити — вона доступна для читання лише в нашому мобільному застосунку.
Застосунок доступний на Android та iOS.
Тіллі — студентка курсу драматургії й сценаристики. Писати тексти й вести блог про фемінізм — її мрія, втілена в реальність. Та проблема постає неочікувано, коли її стипендію скасовують. Дівчині доводиться звернутися по допомогу до Джонатана — найкращого фотографа з усіх, кого вона знає. І вмовити його знімати її під час подорожі. Натомість Тіллі стане його моделлю, адже кращої кандидатки — з тілом, що має власну історію, — для його проєкту годі й шукати.
Джонатан — старший брат колишнього хлопця Тіллі. Він не може дозволити собі з’являтися поруч із цією дівчиною. Та її пропозиція ставить його в глухий кут: він досі не знайшов потрібну модель для свого проєкту. Зрештою, ігнорувати Тіллі не так уже й складно, а зробити кілька відео — не надто висока ціна.
Та коли світло виставлено правильно, можна побачити душу — і вже не зуміти відвернутися.
POV{2}: Ти в цілковитій дупі
Доведеться попросити Джонатана.
Я збагнула це, коли касирка в супермаркеті здивовано зиркнула на мене. Мозок працював на повну, але я лише німо глипала на неї.
«Бляха, — подумала я. — Бляха-бляха-бляха».
— Оплата не проходить, — повторила касирка, кивнувши на мою картку. — Маєте іншу?
Похитавши головою, я полізла в кишеню шукати дріб’язок і водночас не зводила очей з касової стрічки. Заморожена піца, тампони, плитка веганського шоколаду. Дев’ять євро тридцять вісім центів — висвітилося на табло біля каси, але мені вдалося намацати лише одну монету. Якщо пощастить, це виявиться два євро. Якщо ж ні — п’ятдесят центів. Так чи інакше, цього все одно забракне.
Піт виступив на потилиці. Я буквально відчувала нетерпіння інших у черзі. На годиннику вже було по дванадцятій. Минуло три години відтоді, як я одержала лист. Усі хотіли вибратися на обід і перекусити. Натомість ніхто не хотів спостерігати, як студентка нервово нишпорить у кишенях, шукаючи гроші. Я запанікувала й зиркнула на покупки. Тампони мені потрібні, а от піца чи шоколад — ні. У шлунку бурчало, тож хотілося всього. Я десь чула, що бажання — наші нікчемні оманливі бажання — це і є джерело всіх наших проблем.
Розуміла це.
Окрім того: наскільки соромно було б повернути покупки? Як я мала б це пояснити?
«Привіт, ем, вибачте, я насправді не затинаюся, бо я ж — Матильда Фоґт — яскравий взірець екстравертної героїні з тих дурнуватих любовних романів, проти яких завзято бунтую, бо вони романтизують поганих хлопців, але зараз у мене немає грошей. Моя стипендія ні з того ні з сього вирішила так просто розчинитися сьогодні зранку. Тож чи не могли б ви скасувати мою покупку, поки я сама елегантно не розчинилася в повітрі?»
Напевно, ні.
До горла підкотив клубок. Та такий величезний, що я могла б ним вдавитися. Але голос не покинув мене, хоч і став зовсім глухим. Я була гучною, навіть коли мовчала. Тож розправила плечі й проігнорувала внутрішній дискомфорт.
Я попрошу касирку скасувати покупку. Так, це неприємно, але наступного разу я просто піду в інший супермаркет. А років через п’ять уже й не згадаю всього, що трапилося сьогодні.
«Усе гаразд, усе гаразд, усе гаразд».
Мене переповнювала крихка й хитка відвага. Я розтулила рота.
І мене урвали.
— Я заплачу.
Насупившись, я озирнулася, а руки стиснулися в кулаки. Я ніколи не була невдячною чи злостивою. Однак той поблажливий голос. Я анітрохи не здивувалася, коли побачила хлопця в сорочці із закоченими рукавами. Світле волосся акуратно зачесане назад, класичні темні штани сидять ідеально. Але що насправді виказувало його, то це взуття. Важкі й елегантні, чорні й начищені до блиску черевики. Вони рипнули, коли хлопець недбало витягнув гладеньку, ніби випрасувану, п’ятдесятку і вклав у руку касирці. Мама завжди казала, що річ у взутті. Воно виказує, маєш ти гроші чи ні.
Поки касовий апарат пищав, я уважно розглядала свої черевики.
Поношені мартенси, куплені за пів ціни на «Вінтеді»{3}. Моя молодша сестра Делія тоді сказала, що купувати взуття в секондхенді — огидно. «Тільки подумай, — пояснювала вона, — про весь той піт і ту кількість кроків, яку зробив у них хтось інший. Ти й гадки не маєш, хто ця чужа людина. Хіба це не дивно?»
Та загалом усе, що я робила, було дивним. Я вмочувала жирну картоплю фрі в «Максанді». У свій вісімнадцятий день народження я переїхала жити сама і з того часу постійно відчувала, що тільки біжу. Усе далі, далі, далі, далі, без жодної мети, хай навіть у новісіньких черевиках. Якби мене запитали, звідки я, то радо відповіла б: «З перегонів».
А що було найдивніше з моїх сьогоднішніх вчинків?
Я не заперечувала, коли незнайомець оплатив мої тампони, а потім свій салат за дванадцять євро п’ятдесят.
А лишень прошепотіла:
— Дякую.
Однак він не почув.
Я відчувала себе такою безмежно тихою. Ніби це було відчуття, а не гучність.
Ця книга читається в застосунку Наша Книга: купили на сайті — вона одразу у вашій бібліотеці на телефоні, з офлайн-режимом і синхронізацією прогресу.
