Розділ перший
Вечір на 141-й вулиці був холодним і вітряним. Сніговий буревій налетів на східне узбережжя, затримавшись там, й епіцентром негоди став Гарлем. Утім, «піщаники» на 141-й вулиці стояли міцно й непохитно, захищаючи своїх мешканців не менш надійно, ніж робили це сто років тому. І поки снігоочисні машини снували туди-сюди вздовж авеню, сніг купками влягався на підвіконнях і припорошував цегляні будинки, засипав припарковані авто і нагромаджувався на тротуарах.
У самому серці 141-ї вулиці стояв непоказний будинок із бурого піщанику з флюгером нагорі, тепер геть засипаним снігом. Родина Вандербікерів, що займала перший і другий поверхи «піщанику», зібралася в цей час у вітальні. Тринадцятирічні близнючки Джессі та Іза, десятирічний Олівер і восьмирічна Гіацинта страшенно шкодували, що дозволили Лейні, якій щойно виповнилося шість, обрати настільну гру. Вона ж, чи не зумисне, вибрала саме ту, в яку грати можна було годинами. Чекаючи на свою чергу, щоб підкинути кубик, усі вони мріяли про справжню весну, коли з-під землі почнуть вилазити бульбочки рослин і коли всі діти нарешті копирсатимуться в громадському садку, який вони розбили минулого літа для своїх сусідів згори.
Задзвонив телефон. Мама, спритно маневруючи між дітьми, домашніми улюбленцями та стосами книжок, врешті-решт дісталася до столика біля вхідних дверей і схопила свій мобільний.
Діти чули, як вона виговорює: «Справді?», «Звісно!», «Це було б чудово!». В її голосі звучало стільки натхнення й ентузіазму, що дітлахи-Вандербікери відірвалися від своєї гри.
Татко — в поношеному робочому комбінезоні кольору «лісовий зелений» — саме намагався ліквідувати течу в кухонній раковині, проте облишив свою справу і поквапився до мами дізнатися, в чому річ. Коли мама завершила розмову, вся сім’я зібралася навколо неї. Очі її сяяли, випромінюючи схвильованість і подив.
— Телефонували з журналу «Перч» 1, — повідомила мама. — Вони хочуть помістити розповідь про мене та мій бізнес у своєму жовтневому номері.
— Що?! — одночасно вигукнули Іза, Джессі, Гіацинта. Олівер, татко й Лейні спантеличено перезирнулися.
— І що воно за журнал такий, «Берч 2»? — спитав Олівер.
— Не «Берч», а «Перч», — уточнила Іза. — Найприголомшливіший журнал на світі. Вони беруть інтерв’ю у найвідоміших жінок. Наприклад, у Гоуп Джарен 3...
—...котра є геобіологом і відома своїми працями з аналізу стабільних ізотопів скам’янілих лісів... — вставила пояснення Джессі.
—...Жаклін Вудсон 4...
— Я знаю її книжки! — вигукнув Олівер. — Обожнюю їх!
—...і Соні Сотомайор! — завершила Іза, зашарівшись.
— Членкиня Верховного суду! — скрикнула Гіацинта.
— То ти потрапиш на обкладинку? — запитала Лейні. — А що ти вдягнеш? А можна й мені з тобою бути на світлині?
Мама видавалася розгубленою.
— Ну, на обкладинці мене точно не буде. У них є розділ про дрібних підприємців, і вони хочуть помістити мене туди. Уявлення не маю, як вони взагалі про мене дізналися! Певно, хтось із редакції відвідував вечірку, де подавали мої десерти. Увесь журнальний розворот присвятять моїй випічці. Вони мають намір прислати сюди, в наш «піщаник», фотографа!
Татко схопив маму в обійми і почав кружляти з нею біля підніжжя сходів.
— Я так пишаюся тобою!
Джессі витягла свій мобільний, зайшла у пошуковик і почала щось там швидко переглядати.
— Святий боже, подивіться-но лишень, які в нього тиражі! Вісімсот тисяч — друкований наклад. І понад два мільйони переглядів вебсторінки в інтернеті щомісячно!
— Ти станеш знаменитою! — заволала Лейні, стрибаючи навколо мами.
— Тепер усі хотітимуть твого печива, — сказав Олівер, подумки підраховуючи, як успішний мамин бізнес позначиться на його щотижневих кишенькових грошах.
— Тобі варто створити власний вебсайт, щоб продавати товар оптом, — розсудливо зауважила Іза.
— А ти звідкіля знаєш? — спитала Джессі.
— Бенні так робить для пекарні Кастлмана, — пояснила Іза.
— Коли фотосесія? — діловито поцікавився татко.
— Десь на початку квітня, — сказала мама.
— Та це ж якраз на твій день народження! — вигукнула Лейні. — Шостого квітня!
