Дозвіл на проживання. роман

1

Батько втратив ро боту, тож довелося знову переїхати. Я вже почав звикати до переїздів. Байдуже, де я виходив на вулицю і знаходив хлопців із м’ячем, було досить, щоб котрась команда мала непарну кількість гравців. Ні, переїзд проблемою не був, хіба тільки з огляду на шкільні пригоди: прийти в клас під час навчального ро ку означало давати й отримувати стусани. Скільки енергії марнувалося тільки на те, щоб сісти за парту і ніхто не чіплявся до тебе, бо ти Новак або Італійчик!

У найманому фургончику ми приїхали в квартал, що складався з веж і довгастих будівель. Я б хотів, щоб ми переїздили серед тижня, бо тоді не давали б вистави під вікнами житлових будинків. 1978 ро ку більшість людей мали ро боту.

Зіпершись на жовтогарячий “opel manta”, два типи в картатих сорочках дослухалися до потріскувань короткохвильового ра діоприймача, антена якого вигиналася дугою над чорним вініловим дахом. На балконах чоловіки в майках, спираючись на поручні, курили сигарети. Жінки в халатах підглядали за нами з-за штор. Та найгіршим було те, що діти, сидячи на сходах перед під’їздами, хихикали й штурхали одне одного ліктями. Але батько був саме такий: переїздити треба в суботу, крапка. Хай там як, а стусани й копняки в понеділок — то вже мій клопіт.

— Андре, ти лишишся коло машини, — мовив батько. — Ми сon la mamma 1 підемо по ключі.

Я б хотів бути десь-інде, дуже далеко. Але ж мені виповнилося лише дванадцять ро ків, я слухався батька-матері й платив за це соромом перед іншими дітьми.

За батьком-матір’ю зачинилися скляні двері під’їзду, і мені в спину вдарив камінчик. Я вдав, ніби нічого не сталося, але дрібненький щебінь градом сипався мені на голову й відскакував від даху фургона. Я обернувся, і один камінчик поцілив мені в чоло. Хлопці ре готали. Я порахував їх: п’ятеро. Ватажком був найстарший, жирнуватий, але дебелий. Отак усюди, завжди є хтось один. У мене трусилися жижки, підкочувалась нудота. Потім кров знову заструменіла по жилах, я відчув, як червоніє обличчя. Я був готовий битись, якщо не буде іншого вибору. Битись або тікати.

Батько повернувся ра зом із консьєржем, незмірним чолов’ягою з черевом, що звисало понад паском штанів. Хлопець, якого я визначив як Ватажка, дістав потиличника.

— Ану забирайтеся звідси! — кинув консьєрж.

Зграя пішла геть, тільки Ватажок ще зволікав. Коли батько і консьєрж зайшли за фургончик, він довго показував на мене вказівним пальцем. Я був змушений стиснути сечовий міхур, щоб не надзюрити в штани.

Під вечір меблі і ящики вже громадилися в квартирі. Сама квартира нагадувала попередню, немов архітектори передавали один одному плани соціального житла. Батько поїхав відвозити фургончик, мати приготувала сандвічі на краю столу в малесенькій кухні.

— З тунцем чи шинкою? — запитала вона.

Мене трохи непокоїли всі ті ящики, які треба ро зпакувати.

— Ну, ти вирішив? З ТУНЦЕМ ЧИ ШИНКОЮ?!

— З тунцем, — відповів я. — І майонезом.

— Майонезу немає, — сказала мати й ро зплакалася.

Я знав: вона ро зплакалася не через майонез. Знав, бо віднедавна таке траплялося з нею цілком несподівано. Мати прикрила обличчя ру ками, ніж для хліба опинився серед білявих кіс.

Я підійшов до матері, хотів пригорнутися, щоб вона міцно обійняла мене. Я наполегливо тицявся й отримав приязний удар по зубах. Інколи в таких ситуаціях до матері краще не підходити. Я вдав, ніби моїм яснам не боляче.

Зі своєї кімнати я чув, як мати ри ється в сумці, де тримала коробочку з ліками. Я дістав з одного ящика ро ликові ковзани. Був кінець квітня, і я казав собі, що мати, можливо, дозволить мені погратися на вулиці, поки споночіє.

1 «З мамою» (іт.). — Примітки, позначені цифрами, належать перекладачу.