Примарне щастя

Містичні оповідання

Тривожні видіння

Ще залишилося купити доріжки на підлогу до світлиці, щоб пасували до килима і нових ґардин, та й можна вже новосілля справляти. Восени темніє скоро, тож Катерина перед тим, як поратися по господарству, поки ще видно надворі, зайшла до кімнати поміряти її довжину від порога до вікна. Хотіла записати, скільки точно треба тієї доріжки, бо завтра збиралася зі своїм Михайлом їхати до міста. Навіщо платити гроші за зайві сантиметри, та й погано буде, коли кілька сантиметрів бракуватиме. Чоловік увесь день порався під машиною, бо недавно налетів за селом на якийсь корч і відірвав трубу для викиду газів. Без неї в машині – ніби в реактивному літаку летиш, тому Михайло, щоби сусіди не глузували з нього, ставив трубу на місце.

Михайло вважав себе добрим господарем і любив, щоб у нього все було до ладу. Незважаючи на складнощі теперішнього часу, не знаходив виправдання безгосподарності. Все залежить від людини, любить вона порядок, чи їй краще жити там, де панує безлад. Коли чоловіки збиралися біля церкви погомоніти, обговорити події в державі, то майже кожна розмова закінчувалась одними й тими словами: «Якби країною правили такі люди, як наш Михайло, то злиднів ніколи не було б». Чим частіше чоловік чув похвалу, тим старанніше ставився до роботи, іноді більше на публіку, ніж за потребою. Ремонтував машину, щоб сусіди не думали, ніби і йому вже все набридло. Всі щось роблять, а результатів своєї праці не бачать.

Відколи розвалився колгосп і в селі занепало господарство, люди почали дуже швидко обростати злиднями, і цьому, здавалося, не видно кінця.

…Катерина поміряла рулеткою підлогу, на яку збиралася купувати покриття, потім стала біля порога обличчям до образів і подумала, що на Покрову можна й входини робити. Обвела очима стіни, на яких вже висіли нові рушники, потім її погляд упав на середину кімнати. Те, що побачила, налякало настільки, що відразу охопив жах. Хотіла мерщій вийти, але ноги не слухались, і не могла зрушити з місця. Скільки простояла біля порога, не пам’ятає, бо вже стемніло, і Михайло з кухні голосно запитував, чому це вона в холодній кімнаті так довго сидить. Він ще мав деяку роботу надворі й не хотів роззуватися, тому кликав дружину на пораду. Катерина поступово оговталася, ще раз обвела поглядом кімнату, але нічого більше не побачила і повільно вийшла до чоловіка.

– Що з тобою сталося? – стривожився Михайло, глянувши на зблідлу дружину. – Та на тобі лиця нема! Ти не захворіла?

– Щось серце прихопило… – злукавила Катерина. – Може, не поїдемо завтра до міста? Ті доріжки ще зачекають…

– Ми ж обіцяли Оксанці, що завтра привеземо харчів, бо вона не зможе приїхати, – ніби виправдовувався чоловік. – Якщо ти прихворіла, то я сам відвезу, тільки сумку налаштуй.

– Я приготую, але вранці ще подивимось, як почуватимусь, і тоді вирішимо.

Михайло вийшов закінчувати ту вічну роботу, забувши, про що мав радитись, а Катерина зайшла до літньої кухні. На стільці сиділа старенька мати і лущила квасолю.

– Ходіть, мамо, до хати! – попросила Катерина таким тоном, що старенька, стрепенувшись, здивовано глянула. – Все, що ми робимо, нікому не потрібне!

– Як це не потрібне? – встаючи зі стільця й обтрушуючи фартуха, відповіла мати. – Всі ми стараємося для нашої найдорожчої та єдиної Оксанки, щоб їй легше жилося.

Катерина хотіла спочатку розповісти мамі про видіння, але потім подумала, що не варто тривожити її, нехай хоч вона спокійно спить, а не переймається тривогами дочки. Може, вона сьогодні притомилась, і були якісь галюцинації, тож чи потрібно родині про все знати? Скажуть, що розум втратила, бо тепер він у багатьох не тримається голови, особливо в тих, хто за кордоном на заробітках побував. Катерина також там була, але більше двох років не витримала. Донька потребувала уваги, старенька мати хворіла, та й не хотіла, щоби чоловік без жінки розбещився.