Примари Чорної діброви

Розділ 1

Потяг стишив рух, наближаючись до старої станції. Хлопець, що сидів на першій лавці, схопив наплічник і поспішив до виходу.

Коли двері автоматично відчинилися, він зіскочив на насип, але послизнувся на опук­лому камені й скотився вниз.

— Ги... Ну хто б сумнівався! Як був ти, Ромку, незграбою, так і лишився! — почув сміх за спиною.

Хлопець зіщулився, рвучко озирнувся, але, побачивши компанію, що стояла неподалік, усміхнувся.

— Привіт! — вигукнув він, підводячись. — Ану, признавайтеся, хто каміння водою облив, щоб я собі кості порахував на ньому?

— Та чуєш, облив! Забагато честі — задля тебе воду з села носити, — відповів юнак, складаючи руки на грудях. — Здоров, Ромку! Цілий рік не бачилися!

Із цими словами він радісно згріб хлопця в оберемок, а тоді до них приєдналася решта компанії, й вони всі гуртом повалилися на землю.

Ромко зойкнув, відмахуючись від непроханої ніжності, але й далі всміхався, радіючи зустрічі з друзями, котрих не бачив з минулого літа.

То було особливе літо.

Після довгих подорожей світом повернувся Ромчин дідусь. Останніх років десять він жив у Китаї. Міг і далі залишатися там, але старість вирішив зустріти на батьківщині, у рідному селі.

Оселився дід Андрій у своїй хаті й, хоч давно вже відвик від роботи біля землі, все ж засадив город і навіть завів собі козу.

Вечорами розпалював піч, сідав у крісло-­гойдалку, приставляв ноги до її тепла і чи­тав. Попри поважний вік, він і досі захоплювався авантюрно-пригодницькими романами.

З сусідами не приятелював і не поспішав заводити знайомств, лише вітався при зустрічі.

А щоб дідові не було самотньо і легше звикалося до нового життя, його донька, Ромчина мама, спровадила сина на літо в село.

Ромко був не звиклий ні до села, ні до ново­спеченого діда. Але якщо з дідом досить швидко знайшов спільну мову, то з сільським життям у хлопця якось не складалося.

Найважче було призвичаїтися до туалету — дерев’яної будки за стодолою, а також до вмивальника, що висів на паркані біля вхідних дверей: відро з пробитим у дні отвором, у який було закручено кран. Навіть не кран, а клапан, добути воду з якого можна було лише натисканням складеними в човник долонями.

Дідусь щоранку набирав з криниці воду, наливав у вмивальник і довго вмивався, задоволено мугикаючи. Потім будив онука і теж кликав до ранкових водних процедур, але той з жахом ховався під ковдру і вдавав, що хоче спати. Ромкові, звиклому до гарячого душу в міській квартирі, ну ніяк не хотілося терпіти крижані тортури.

Натомість хлопець залюбки допомагав дідові поратися біля хати. Йому подобалося відчувати себе дорослим господарем. Тільки з козою Зоською стосунки ніяк не налагоджувалися. Трави біля хати було мало, тому дід водив її пасти в поле за яром. Одного разу він попросив онука вивести Зоську на пашу. Присів біля кози, зазирнув їй в очі і промовив:

— Ну що, Зосько, підеш з Ромком? Будеш слухняною?

Та мекнула у відповідь, гордо задерши куцу бороду.

— Ну, от і добре, — всміхнувся дід. — Ти у нас коза чемна, ґречна, культурна.

Дід підвівся, погладив Зоську і передав онукові повід. Коза знала дорогу сама й упевнено попрямувала через яр. Ромко сунув позаду, підтримуючи довгу мотузку.

На пасовиську він побачив компанію підлітків, що сиділи біля старої сосни і грали в карти. Довкола паслися корови.

Помітивши незнайомця з козою, троє хлопців і дівчина припинили гру. Один з них підвівся, впер руки в боки і втупився зацікавленим поглядом у Ромка.

Той зніяковів. І хоч розумів, що варто підійти та познайомитися з однолітками, чомусь відвернувся та попрямував до іншого краю пасовиська. А Зоська, ніби навмисно, вела його в бік компанії. Хлопець натягнув мотузку, силкуючись розвернути козу, але та рвучко смикнулася і погнала до кукурудзи, що росла неподалік. Ромко з несподіванки не втримався і розпластався посеред поля. Проте такий «якір» Зоську не зупинив: важко мекаючи, вона й далі вперто прямувала до своєї мети — солодкої кукурудзи. Ромкові ніяк не вдавалося підвестися, і він, мов лантух, волочився по землі за козою.

Дружний регіт розлігся полем.