Рій : роман

14 січня

Уанчако, Перуанське узбережжя

Тієї середи скінчилася доля Хуана Нарсісо Уканьяна, але світ навіть не помітив цього.

У певному вищому контексті це сталося остаточно лише за кілька тижнів, проте ім’я Уканьяна навіть не згадали. Він був просто одним із багатьох. Якби була змога безпосередньо запитати його, що відбулося вдосвіта того дня, стали б очевидні паралелі з іншими десь такими самими подіями, які сталися одночасно на всій земній кулі. Можливо, думка цього рибалки, дарма що зумовлена його наївним поглядом на світ, розкрила б цілу низку складних взаємозв’язків, які тільки згодом стали очевидними. Але ані Хуан Нарсісо Уканьян, ані Тихий океан коло берега Уанчако на півночі Перу нічого не сповістили. Уканьян був німий, мов риба, яку ловив усе своє життя. Коли його ім’я нарешті опинилося серед статистичних даних, події вже перейшли на інший етап, а можливі твердження про перебування самого Уканьяна мали лише другорядне значення.

Тим паче, що, починаючи від 14 січня, не було нікого, хто б цікавився ним і його справами.

Початок нового сторіччя вочевидь вирішив відкинути Уканьяна.

А тим часом він уже не панував над своїми відчуттями. З одного боку, почувався покараним. З боку Ель-Ніньйо, що пустошив Перу, відколи люди пам’ятали себе, і проти нього годі було щось удіяти. З боку захисників довкілля, що на з’їздах говорили про надмірний вилов риби і суцільні вирубки, тож можна було майже бачити, як голови політиків повільно повертаються й дивляться на власників риболовецького флоту, аж поки вони раптом здогадалися, що дивляться в дзеркало. Тоді їхні погляди звернулися на Уканьяна, що й про екологічну катастрофу нічого не знав. Він не просив ані про присутність плавучих рибзаводів, ані про японські та корейські траулери, які на межі двохсотмильної зони тільки й чекали нагоди поживитися місцевими рибними ресурсами. Не мав Уканьян за собою ніякої провини, а тим часом навряд чи вже міг вірити собі самому. Це було зовсім інше відчуття, він раптом став почуватися виснаженим. Здавалося, ніби виловив у морі мільйон тонн тунця і макрелі.

Уканьян мав двадцять вісім років і був одним з остан­ніх самостійних рибалок.

Усі п’ятеро його старших братів працювали в Лімі. Вони вважали його за недоумка, бо ж він був ладен випливати в море на човні, навряд чи більшому за попередника дошки для серфінгу, щоб у далеких і спустошених прибережних водах чекати тунців і макрелей, які не припливали. Брати намагалися втовкмачити йому, що мертвого вже не воскресиш. Але в сина зберігався дух батька, що, незважаючи на свої майже сімдесят років, щодня виходив у море. Принаймні ще кілька тижнів тому. Тепер старий Уканьян уже не ходить у море. Він із дивним кашлем і плямами на обличчі лежить удома і, здається, мало-помалу втрачає розум, і Хуан Нарсісо твердо вирішив, що зможе підтримувати життя старого, поки не відцурається традиційного способу життя.

Предки Уканьянів, племена юнга і моче, понад тисячу років використовували очеретяні човни ще до того, як у країну прибули іспанці. Предки жили в прибережному регіоні від північного краю аж до місцевості, де нині стоїть місто Піско, і постачали рибою могутнє місто Чан-Чан. Тієї пори на цій території було багато вачак, прибережних боліт, живлених підземними прісними джерелами. Там росло багато очерету, зі стебел якого Уканьян і решта рибалок і досі зв’язували свої човники, — точнісінько так, як і предки в давнину. Для будівництва caballito треба мати вправність і внутрішній спокій. Конструкція своєрідна. Три або чотири метри завдовжки, з гострим, високо піднятим носом і легенький, мов пір’їнка, човник із пучків очерету був практично непотопельним. За давніх часів тисячі таких човників розтинали хвилі в прибережному регіоні, що мав назву «Золота рибка», бо там навіть у погані дні рибалки поверталися з багатим виловом, який тепер рибалки на кшталт Уканьяна могли бачити тільки в найсміливіших сновиддях. Але зникли й болота, а з ними й очерет.