Планета вигнання : роман

Передмова

Усіх письменників науково-фантастичного жанру напрочуд часто питають: «Звідки ви берете ідеї?». Ніхто з нас не знає, що відповісти, окрім Гарлана Еллісона 1, який стисло відповів: «У Скенектаді 2!». Це запитання стало жартом, а навіть карикатурою у журналі «Нью-Йоркер»; та все ж зазвичай питають це щиро, навіть жадібно: це не дурне запитання. Його проблема і причина, чому єдиною можливою відповіддю є «Скенектаді», полягає в тому, що це неправильне запитання, а не може бути правильних відповідей на неправильні запитання, — свідченням цього є праці тих, хто намагався відкрити властивості флогістону 3. Інколи проблема полягає лише в неясному формулюванні; той, хто ставить запитання, насправді хоче знати: «У своїй науковій фантастиці ви черпаєте науку зі знання або читання наукових праць?» (Відповідь: так). Або: «Чи автори наукової фантастики крадуть часом ідеї одні в одних?». (Відповідь: постійно). Або: «Чи творите ви дію своїх книжок, самі переживаючи все те, що переживають ваші герої?». (Відповідь: Боронь Боже!) Але інколи ті, хто питають, не можуть конкретизувати; починають казати щось на кшталт: «Ну, знаєте, ну як його…». Тоді я підозрюю, що насправді вони намагаються дістатися до складної, важкої і важливої справи: намагаються збагнути уяву, як вона працює, як митець її використовує чи вона використовує його.

Ми так мало знаємо про уяву, що не можемо навіть поставити правильні запитання про неї, не кажучи вже про те, щоб дати правильні відповіді. Джерела творіння зостаються недоторканними навіть для наймудрішої психології, а митець часто є останньою особою, яка може сказати щось зрозуміле на тему творчого процесу. Хоча й ніхто інший особливо не сказав того, що мало б сенс. Думаю, що найкраще починати зі Скенектаді, читаючи Кітса.

Останнім часом мені (у цьому випадку тільки мені) часто ставили друге запитання: «Чого ви так багато пишете про чоловіків?».

Це запитання аж ніяк не дурне. Не є воно й неправильним, зовсім ні, хоча інколи в ньому є упередженість, що утруднює пряму відповідь. У моїх книжках та оповіданнях не бракує жінок, часто вони головні герої або персонажі, від імені яких ведеться розповідь. Тож коли мене питають: «Чому ви зав­жди пишете про чоловіків?», я відповідаю: «Ні, це не так», і кажу це радше сердито, оскільки так поставлене запитання є звинувачувальним і неточним водночас. Я можу стерпіти звинувачення й неточність нарізно, але їх поєднання — це отрута.

Та, незалежно від формулювання, підняті питання є справжньою і нагальною проблемою. Відповідь «для відчіпного» огидна, коротка відповідь н еможлива.

«Планету вигнання» написано 1963-64 року, ще перед новим пробудженням фемінізму з тридцятилітнього заціпеніння. Книжка показує мій ранній, природний (тобто щасливо окультурений), непробуджений, неусвідомлений спосіб впоратися з чоловічими та жіночими персонажами. У той час я могла із цілком чистим сумлінням, а навіть аплодуючи сама собі сказати: мені просто байдуже, якої статі мої герої, чоловіки вони чи жінки, аби люди. Чого, на всіх святих, жінка мусить писати тільки про жінок? Я не мала ні самосвідомості, ні почуття обов’язку, тож була самовпевненою, не вдавалася до експериментів і вдовольнялася конвенційними засобами.