Різдвяні казки. казки

Якщо маєш коріння

Дід розмовляв із онуком по мобільнику.

— Батьки казали, що занадто багато снігу, — повідомляв онук. — А дороги не чищені.

Старий чув, як поряд із хлопцем стрибала онучка.

— А ми підемо в лісторан! — кричала мала. — Дідуню, ви з нами підете?

— Вгамуйся! — гримнув на неї старший брат.

— Отже, не приїдете, — підсумував дід, згадавши про розкішне зятеве авто. На такому потужному джипі можна й на Говерлу крізь замети пробитися. — І не кричи на сестричку!

— Діду, я дуже за вами скучив, — сумно мовив онук. А після довгої мовчанки додав: — Ми вас дуже любимо.

— Ми також скучили за вашим гармидером, — стримано мовив дід. — І за вами. Та нехай, не переймайся! Щасливого Різдва! Ми вас також дуже любимо.

Після розмови він якийсь час слухав телефонну тишу й дивився у вікно. Хата була край села, далі білосніжне поле й невеличкий лісочок. Сонце поволі розчинялося в сірому небі, мов мило в брудній воді. У лісі дід давно вже примітив декілька гарних ялинок. Тільки жодної зрізати не хотів. Останнім часом він узагалі жалів дерева. Завжди ніби себе ріжеш.

«Ще багато снігу намете, — подумав старий. І невесело посміхнувся: — Що більше снігу, тим менше в хаті онуків».

Зайшла дружина. Витирала руки об фартух.

— Я ще й печива напекла, — похвалилася вона. — Ведмедиків і сердечка. Коли наші приїдуть?

Із кухні пахтіло смачно, як і належить на свята.

— Зранку обіцяли, — збрехав дід і знову відвернувся до вікна. Якщо не відвертатися, брехня занадто швидко викривається. Очі видають.

— Може, прибереш сніг? — делікатно натякнула дружина. — У двір заїхати неможливо.

— Та я й збирався, — знову збрехав дід.

«Брехня має видаватися правдивою», — зітхнув він. Поволі вдягнувся, знайшов на веранді лопату і вийшов у двір.

Із неба повільно сипав пухнастий сніг. Так повільно, що можна було розгледіти красу кожної сніжинки.

— Кіндратовичу! — гукнув з-за паркану сусід, який саме порався біля свого трактора. — Не хвилюйтесь, я трактором розчищу дорогу принаймні до пошти. Коли ваші приїдуть? Моя малеча вже замучила! Тільки й чую: «Коли вони приїдуть? Коли?» Скучили за вашими онуками.

— Обіцяли завтра вранці, — відгукнувся дід. — Ось, збираюся прибрати сніг, щоб машина у двір заїхала.

А сам подумав: «Давненько я стільки не брехав».

Робота з лопатою розігріла. Відчув себе доволі молодим. «Ти ще міцний стариган, Розенбоме!» — згадав він давній мульт про подорож Нільса з дикими гусьми. І коли сусідський трактор із гуркотом виїхав на вулицю, навіть почав усміхатися.

За годину дід усе зробив і повернувся в хату по садову пилку.

— Піду в ліс, наріжу ялинкових гілок, — попередив дружину.

— Може, все-таки цілу ялиночку зрубаєш? — озвалася вона з кухні. — Я з горища прикраси принесла. З тебе ялинка, з мене вареники на вечерю. Згода?

— Та звісно, — відгукнувся дід.

Він знав, як вона тепер усміхається. Жінки завжди певні, що вони найхит­ріші.

«І дякувати Богу, що так думають», — завважив про себе він.

У дворі не витримав, підійшов до старої грушки. Хотів струсити з гілочок снігові наліпи. Груша ламка, може не витримати такої ваги.

— Не-е-е тре-е-еба, — майже нечутно озвалася груша. — Під снігом теплі-і-іше…

Дід давно не дивувався, що розуміє мову дерев. Уже не вважав себе божевільним. Із віком люди повинні навчитися розуміти бодай дерева.

— Чому не спиш? — запитав дід. — Інші дерева давно сплять.

— Ста-а-арість. Не спи-и-иться. Ще й хро-о-обаки заї-і-іли. Зу-у-удять під коро-о-ою.

— Це червеці, — похитав головою дід. — Лиш дідько знає, як їх позбутися! Та не хвилюйся, я навесні щось придумаю. Якусь хімію знайду. Трохи потерпи, скоро червеці поснуть і тобі не свербітиме.

— Те-е-ерплю-у-у, — озвалася груша.

«Не дам її зрубати!» — твердо вирішив дід. Хоча дружина давно просила. Мовляв, посадимо іншу, зараз стільки нових сортів продається. Та навіщо ті сучасні сорти?! Рідна грушка ніколи не підводила. Навіть у неврожайні роки усім груш вистачало.

Він вийшов на вулицю і почалапав до лісу навпростець, через поле. Сніг був хрумким — «хрум-хрум» із кожним кроком. Звук, що в дитинстві викликав радість.