Фріда, або Про біль

Фріда, або Про біль

Того раннього липневого ранку Фріда прокинулася в ліжку в будинку своїх батьків. У кімнату проникало слабке світло. Жінка провела неспокійну ніч. Із зусиллям перевернулася з одного боку на інший, припіднялася на подушках, торкнулася обличчя, ніби перевіряючи, чи воно ще тут. Якийсь час лежала нерухомо й дивилася на свої руки, які покоїлися на ковдрі. Провела пальцями по голові — обличчя, волосся, а також руки були тепер лише частинами колишнього цілого. Фріда спробувала встати, але швидко здалася.

Не мала сил. Не мала спокою.

«Торішня ампутація ноги була моєю тридцять другою операцією, — подумала вона, обмацуючи шрами на спині, животі й нозі. — А як щодо тих, які не залишають видимих шрамів? Аборти також вважаються операціями? Хоча я навіть не можу їх усіх пригадати. Можливо, це й добре. Яка ж марна ця моя рахуба...»

Фріда глянула на порожнечу під простирадлом — на тому місці ще донедавна була хвора нога. Дивно, але їй здається, наче все ще відчуває відрізану частину. Це була та сама нога, половина тієї самої, правої, ноги, в яку першою вселився демон болю.

Їй було шість років, коли одного разу вона прокинулася з гарячкою. Батьки спершу не переймалися. Лихоманка, температура, застуда, біль у горлі, діарея, блювота, кольки в животі... Як і всі інші діти, їхні четверо доньок час до часу хворіли. Батькам здавалося, що нема підстав хвилюватися, ніби це щось більше, ніж минущий стан.

Згодом став з’являтися біль. Спершу в нозі, ніби її щось вгризло. Якась велика тварина, можливо, собака. Міцно стиснула щелепи на нозі, розриваючи м’язи зубами. Фріда заволала. Ні на що більше не мала сил, хіба волати. Вона не могла описати відчуття, яке роздирало її тіло. Згадала розпач батька, його обличчя, схилене над її ліжком, і слова:

— Що з тобою, скажи, що з тобою?

Доки донька корчилася від болю, обливаючись власним потом, дон Гільєрмо, добрий батько, чекав від неї слів, якогось пояснення. Змістовне артикулювання жаху, аби зрозуміти, що відбувається з дитиною. Бо як ще їй допомогти? Адже для допомоги було замало лише незв’язних криків. Біль вимагає артикуляції, спілкування. Вимагає певного діалогу. Вимагає слів. А в дитини виривалися лише схлипування та стогони.

Коли згодом Фріда згадувала ту подію, то завжди перед очима бачила свою маленьку ногу (якби не ненавиділа пафосу, то сказала б «ніжку»), яка неконтрольовано смикалася і яку зводили судоми. Складалося враження, ніби нога чимось одержима, відокремлена від решти тіла. Бачила Фріда і матір, яка змочувала рушник у теплій воді, а також темні руки служниці з вузлуватими пальцями, що підтримували білий порцеляновий тазик. Вода мерехтіла, Фріда зосередилася на цьому мерехтінні, як на чомусь, що могло відволікти від ноги, від самої себе. Їй хотілося покинути власне тіло. Або дати відрізати ногу, бо це була вже не її нога. Нога смикалася на ліжку, наче оскаженіла. Дівчинка кричала в паніці. Мама обмотала бідну ніжку (все-таки!) гарячим рушником, пошепки примовляючи (Фріда чітко це чула): «Все мине, все мине...»

«Я запам’ятала ці її слова, бо згодом мама найчастіше їх повторювала. Скільки разів вона їх ще вимовить! І недаремно, от тільки жодна з нас не могла цього знати тоді, коли та ще невідома і безіменна тварина, та демонічна істота віддирала шматки моєї плоті, а мама витирала піт з мого чола і шепотіла: “Все мине, все мине...”».

І справді, біль на мить ущух, організм ослаб. Знесилена дитина поринула в блаженство, яке настає із припиненням болю. Але невдовзі заволала ще голосніше, бо судоми ноги з’явилися знову. Демон устромив зуби й не здавався. Наче вирішив відірвати їй ногу, викрасти, зжерти.

Нарешті батьки викликали лікаря. Діагноз: дитячий по­ліо­мієліт. Терапія: спокій, лежання в ліжку. Наслідок: тон­ша і коротша нога, кульгавість.

Дев’ять місяців Фріді довелося пролежати в ліжку. Це була вічність для такої жвавої дитини. А якщо вона вже не могла вийти з кімнати, то знайшла спосіб бодай вийти зі свого єства: уявила подругу, завдяки якій переселялася в іншу реальність.