Такі собі казки

Колись давно у морі, мої любі, був собі Кит, і їв він рибу. Їв він омара з кальмаром, і лина із сином, і плотицю-сестрицю, і ската із братом, і макрель, і форель, і вугра круть-та-верть. Усіх риб, яких тільки знаходив, він їв — отак! Аж нарешті у морі зосталася одна-єдина дрібнесенька рибка. І була це мала Хитриба, яка плавала прос­то за Китовим правим вухом, щоби й собі не втрапити у халепу. Якось Кит встав на хвоста і сказав: «Я голо-о-о-одний». Тут мала Хитриба й протягнула тихеньким хитрим голосочком: «Благородний та щедрий пане Ките, а чи доводилося Вам куштувати Людину?».

— Ні, — сказав Кит. — А вона смачна?

— Ду-уже, — відповіла мала Хитриба. — Смачна, але непоживна.

— То дістань-но мені кілька людей, — сказав Кит і вдарив хвостом, аж море спінилося.

— Та й однієї на раз стане, — сказала Хитриба. — Якщо попливете на п’ятдесят градусів північної широти та на сорок західної довготи (це такі Чари), то побачите: посеред моря, у самих лише штанях із синьої парусини, та ще із підтяжками (не забудьте про підтяжки, мої любі), зі складаним ножем, сидить на плоті Моряк, що зазнав корабельної аварії.

Отож Кит плив та плив на п’ятдесят градусів північної широти і сорок західної довготи так швидко, як тільки міг, і побачив: на плоті, посеред моря, у самих лише синіх штанях із парусини, та ще й із парою підтяжок (у жодному разі не забудьте про підтяжки, мої любі), зі складаним ножем, сидів Моряк, що зазнав корабельної аварії, сам-самісінький, сидів та бовтав ногами у воді (це йому мама дозволила бовтати ногами у воді, інакше він би нізащо так не робив, адже був людиною нескінченної винахідливості та завзяття).

Тоді Кит роззявив рота — і роззявляв його ширше, ширше та ще ширше, аж поки губою мало не торкнувся хвоста — та й проковтнув Моряка, що зазнав корабельної аварії, і пліт, на якому той сидів, і його сині штани з парусини, і підтяжки (про які не можна забувати), і складаного ножа — усе це опинилося у його теплому, темному нутрі, а тоді — плям! — Кит захряснув рота — отак, і тричі обернувся на хвості.

Та щойно Моряк, який був людиною нескінченної винахідливості та завзяття, і справді опинився у теплому, темному Китовому нутрі, як почав гупати й тупати, стукати й грюкати, скакати й брикати, і бити, і вити, колотити й молотити, і ковзати, і повзати, кричати й вищати, і копати, і гопати, і різати, і л і зати, і рикати, і брикати, і стрибати й гарцювати, під волинку танцювати, де треба й не треба — і Китові стало дуже зле. (Чи ж не забули ви про підтяжки?)

Тож сказав Кит до Хитриби:

— Цей чоловік не надто поживний, у мене через нього гикавка! Що ж робити?

— Скажіть йому, хай виходить, — порадила Хитриба.

Тоді Кит гукнув углиб своєї ж горлянки до Моряка, що зазнав корабельної аварії:

— Виходь та поводься чемно. На мене аж гикавка напала через твої бешкети!

— А от і не вийду! — відрізав Моряк. — Ти хочеш так, а я — інак! Відвези мене до мого рідного берега та білих скель Альбіону, тоді й подивимося! — І чоловік почав танцювати ще завзятіше, ніж раніше.

— Краще відвезти його додому, — порадила Китові Хитриба. — Я ж попереджувала, що він — людина нескінченної винахідливості та завзяття.

Отож Кит плив, плив та й плив собі, гріб обома плавцями та хвостом, як лишень міг, зважаючи на гикавку, і, нарешті побачив білі скелі Альбіону. Тоді Кит поспішив на берег, роззявив пащу широко-прешироко, і ще ширше, і ще, та й мовив:

— Тут пересадка на Вінчестер, Ешуелот, Нашуа, Кін та станції на Фітчбурґ Роуд, — і щойно він сказав «Фітч-», як Моряк вибрався назовні.

Але доки Кит плив, Моряк, який і справді був людиною нескінченної винахідливості та завзяття, узяв свій складаний ніж, потрощив пліт та зробив чималу квадратну решітку з дрібними отворами. Він міцно зв’язав цурпалки підтяжками (тепер ви розумієте, чому треба було пам’ятати про підтяжки?!), а тоді щосили заштовхнув цю сітку в Китову горлянку, де вона й застрягла! Після цього всього Моряк виголосив такий віршик — оскільки ви його не чули, то я зараз роз­кажу.

Через ґратку і решітку

поспиню твої наїдки.