Прихисток: роман

Розділ I

Франсуа

— Я замерзла до всирачки. Коли там уже кінець?

— А я тобі казала вдягнути клятого светра. Сто разів казала.

— Дівчата, замовкніть і носи — в книжку.

— Ненавиджу светри! Це якесь знущання, а не одяг!

— Ну, тоді мерзни мовчки, дурепо.

Гуп!

Дівчата за дальньою партою сіпнулися, коли вчитель ляснув по столу журналом. Вони підняли на нього очі — вперше за весь урок — і нарешті вмовкли. Франсуа перевів погляд з однієї на іншу: Гарнюня споглядала з викликом, а друга, з довгим хвилястим волоссям кольору шоколаду, дивно примружилася та зашарілася. Він ніяк не міг запам’ятати її нового імені. Міккі? Марі?

— Я сказав носи — в книжку, — чітко повторив Франсуа. Гарнюня зітхнула, обмінялася з подружкою промовистими поглядами та демонстративно розгорнула підручника на випадковій сторінці.

Цих дітей було так складно тримати під контролем. Сьогоднішня витівка — дрібниця порівняно з важчими днями, коли всіх дітей Прихистку захоплювала якась спільна ідея, що заважала їм не те що вчитися — їсти та спати нормально були нездатні. Франсуа вчителював тут лише два місяці, та мав відчуття, ніби вже минуло кілька років. Діти не вірили, що поза межами інтернату існує бодай щось. Ви чули про таке? Світ за стінами фортеці для них просто не існував. А тому навіщо тобі вчити ту вигадану географію, навіщо вивчати дивних тварин, яких ніколи не бачив і не побачиш? Їх було складно втримати за партами. Цікаво, яким вони уявляють своє майбутнє? Чи хоч хтось із них узагалі думає про це?

Двері класу раптом без стуку прочинилися. В кімнату зазирнула невисока жінка з обличчям, як у дога. Вона зміряла поглядом мовчазних дітей, що нависали над підручниками, гмикнула, тоді глипнула на Франсуа і зникла. М’яко клацнула клямка. Франсуа непомітно зітхнув. Медуза, завучка. На уроках її слухалися лише маленькі, дорослі ж постійно давали їй жару. Не минало жодного заняття, аби когось не відводили до карцеру. Останнім часом жінка навіть коридорами мандрувала одразу разом із двійкою охоронців — парою велетів, схожими один на одного, немов брати. Франсуа й сам цінував лад і послух серед дітей. Та ця жінка... Війна між нею та дітьми ніколи не закінчувалася — і, мабуть, ніколи не скінчиться.

Хтось випадково скрипнув кріслом, і задні столи, скориставшись цим, негайно зашушукалися. Франсуа кашлянув. Діти зітхнули та повернулися до книжок. Його уроки теж ніколи не стануть для них улюбленими, правда ж? Та він не мав на меті бути їхнім улюбленим учителем. Він волів, аби ці діти, вийдучи в шалений зовнішній світ, змогли в ньому вижити. Діти, що заперечують саме існування того зовнішнього світу. Діти, яким байдуже, хто такі ті росіяни, чому їм так потрібна Україна та чому вони прагнуть нас убивати. Діти, які не хочуть, не можуть і не здатні вчити історію.

Дівчинка з шоколадним волоссям знову підняла голову, поглянула на нього. Скільки їй, років тринадцять? Учитель бачив такий погляд раніше. Треба буде спитати декого, як йому діяти, адже найменше волів би втрапити у вир дівочих сердечних страждань. Франсуа... Що за ім’я йому дали? Дівчинка з невідомим ім’ям прикусила губу, почервоніла і схилилася до парти.

Франсуа зітхнув: цей рік буде непростим.

Іриска

Новий ранок — нові можливості! Правда? Аж ніяк.

Новий ранок — старий будинок, старе ліжко, старий розпорядок дня. Стара гречка, парова котлета та чай. Добре, що сьогодні вихідний, тож уроків не буде і можна трохи відпочити.

Новий ранок — стара весняна вологість і затхлість, сіре світло навколо, мокра глиняна земля, що розповзається під ногами. Бліде весняне сонце на мить визирає з-за хмар, бачить сіру глину з дрібними кущиками травички, що деінде пробивається крізь бруд і сміття, та поспіхом ховається назад: ні, не сьогодні.

«Таким чином, якщо Зоряні врешті-решт не зупинять своїх експериментів, ми точно скоро усі...»