Улюблені казки

Ред’ярд Кіплінґ

улюблені казки

у перекладі Майка Йогансена

Ріккі-Тіккі-Таві

При зміїній при норі

Хутро Лусці говорив:

«Вийди, Луско, — Хутро каже, —

Потанцюй зі смертю, враже!»

Око в око, лоб до лоба,

(Нагу, потривай!)

Не відступляться до гробу.

(Нагу, не тікай!)

Круть на круть і верть на верть

(Ти ж-бо цього праг?)

Хто зміюка — тому смерть!

(Бідолашний Наг!)

О т оповідання, як Ріккі-Тіккі-Таві воював сам-на-сам у ванній кімнаті великої дачі в Сеговлі. Дарзі, птах-кравець, що сам шиє собі гніздо з листків, пособляв йому, i Чочондра, мус­кусний пацюк, той, що ніколи не виходить на середину кімнати, а завжди бігає попід стінами, давав йому пораду, але бився на смерть сам Ріккі-Тіккі.

Він був мангуст, — це невеликий звір, трохи схожий на кота кольором i хвостом, та голова в нього i всі його звички — тхорячі. Очі його i кінчик невгамовного носа були рожеві; він міг чухати себе, де хоч, якою хоч ногою, чи задньою, чи передньою, він міг наїжачити свій хвіст, наче лампову щітку, i його бойовий клич, коли він нишпорив у високій траві, був: «Ріккі-Тіккі-Тіккі-Тіккі-чк!»

Одного дня висока літня повінь вимила його з нори, де він жив з батьком i з матір’ю. Він пручався, захлинався, i вода винесла його в при­дорожну канаву. Там він учепився за якийсь плавучий жмут трави і держався за нього добре, аж зомлів. Коли очуняв, то лежав на гарячому сонці посеред садової стежки, дуже пошарпаний, і якийсь маленький хлопчик казав над ним:

— От мертвий мангуст! Треба влаштувати по­хорон!

— Ні, — сказала його мати, — треба взяти його в хату й обсушити. Може, він ще не зовсім мертвий.

Вони забрали його до хати, i великий чоловік, піднявши його двома пальцями, сказав, що він не мертвий, а тільки напівзадушений. Отже, вони загорнули його в вату i зігріли біля вогню, він розплющив очі i чхнув.

— От, — сказав великий чоловік (він був англієць, що оце переїхав жити в ту дачу), — не лякайте його — i ми побачимо, що він робитиме.

Не дуже легко налякати такого собі мангуста, бо він завжди весь, з голови до хвоста, повен ціка­вості. В усій родині мангустів головне правило таке: «біжи й дізнайся!», а Ріккі-Тіккі був щирий мангуст. Він подивився на вату, вирішив, що вона не годиться їсти, оббіг навколо столу, присів i почистив свою шубу, почухався і стрибнув на плечі маленькому хлопчикові.

— Не лякайся, Тедді, — сказав йому батько, — це він хоче з тобою познайомитись.

— Ой! Він лоскоче мені шию, — сказав Тедді.

Ріккі-Тіккі заглянув униз у щілину поміж хлопцевим коміром i шиєю i принюхався до його вуха. Далі, злізши долі на підлогу, почав чистити собі ніс.

— Отакої, — сказала Теддіна мама, — i це зветься дикий звір! Я думаю, він такий тихий через те, що ми були до нього ласкаві.

— Bci мангусти такі, — сказав їй чоловік. — Якщо Тедді не буде підіймати його за хвіст або садовити його в клітку, то він буде жити при хаті i в садку. Треба дати йому чогось поїсти.

Вони дали йому маленький шматок м’яса. Ріккі-Тіккі воно сподобалося дуже, i, з’ївши його, він вийшов на веранду, сів на сонечку i наїжачив шерсть, щоб висохла аж до самих корінців. Від цього йому стало краще.

— Тут у цім домі можна дуже багато чого взнати, — сказав він сам до себе, — уся моя родина зроду не могла стільки взнати за все своє життя. Я, звичайно, залишусь i буду дізнаватись!

Він перебувсь увесь день, блукаючи по дачі. Він мало не втопився в ванні, застромив носа в чорнило на письмовому столі i обпік його об край сигари великого чоловіка, бо поліз йому на коліна придивлятись, як це воно пишуть. Коли стало поночі, він побіг у Теддіну кімнатку дивитись, як засвічують гасові лампи, i коли Тедді ліг спати, Ріккі-Тіккі теж вибрався на ліжко. Але з нього неспокійний був компаньйон, бо він мав кожну хвилину вставати й прислухатись до всякого шуму i дізнаватися, звідкіля шум. Кінець-кінцем прийшли батько й мати Тедді поглянути на свого хлопця, i Ріккі-Тіккі не спав, сидів на подушці.

— Це мені не подобається, — сказала Теддіна мати, — він може вкусити дитину.