Володарі півночі. Книга 3

Я шукав темряви. Тієї літньої ночі, раз по раз визираючи з-за хмар і неабияк дратуючи мене, у небі ясно світив півмісяць. Мені ж була потрібна темрява.

Я виніс два шкіряні мішки на пагорок, що позначав північну межу мого хутора. Мій хутір. Він називався Фіфгідан. Ним король Альфред винагородив мене за службу при Етандуні, де на довгому зеленому пагорбі ми розбили данське військо. Це була битва стін щитів, і в ній Альфред відновив свою владу, розбив данів і вберіг Вессекс. Смію зауважити, що мій внесок у ту перемогу був чи не найбільший. Я втратив жінку й товариша, був поранений списом у ногу — і в нагороду за все це отримав від Альфреда Фіфгідан.

П’ять Шкур. Ось що значить ця назва. П’ять Шкур! Тих земель заледве вистачає на утримання чотирьох невільницьких родин, що обробляють поля, стрижуть овець і ловлять рибу в річці Кенет. Інші вояки здобули величезні угіддя, церкві перепали багаті ліси й пасовиська, а мені — П’ять Шкур! Я ненавидів Альфреда — жалюгідного, богомільного, котрий не довіряв мені, бо я північна нехристь. Я повернув йому королівство в битві при Етандуні, а за це він дарував мені Фіфгідан. Негідник.

Тож я виніс мішки на приземкуватий пагорок, поскубаний вівцями. Скрізь на ньому лежали величезні сірі брили, котрі відсвічували білим світлом, коли з-за подертих хмар виглядав місяць. Я присів біля одної з них, біля мене схилилася Гільда.

Це була моя тодішня коханка. Раніше вона служила черницею в Сіппангамі, а тоді місто захопили дани і зробили з неї свою хвойду. Тепер же вона була зі мною. Інколи я чув уночі, як вона молиться, і молитви ті були сповнені сліз та відчаю. І хоч я розумів, що рано чи пізно вона повернеться до свого бога, та в ті дні я був її розрадою.

— Чого чекаєш? — спитала вона.

Я приклав палець до губ, наказуючи мовчати. Вона дивилася на мене. Мала видовжене обличчя, великі очі, а з-під хустки вибивалося золотисте волосся. Я вважав, що дорога в черниці їй уже навіки закрита, проте Альфред, звісна річ, хотів, аби вона повернулася в монастир. Власне, через це я й дозволив їй залишитись зі мною: щоб подратувати його, негідника.

Я чекав, бо хотів упевнитися, що за нами не стежать. Втім, це було малоймовірно, адже народ не виходить з дому серед ночі, коли світом бродять нічні почвари. Гільда трималася за свій хрест, але мені в темряві було добре. Ще змалку я навчився любити ніч. Я скедуґенґан, бродяча тінь, істота, яку всі бояться.

Вичекавши, аж доки переконався, що крім нас на пагорку нікого немає, я витяг Осине Жало — свій кинджал, вирізав із землі шмат дерну й поклав біля себе. Відтак заходився копати яму, складаючи землю на свій плащ. З кожним ударом лезо натикалося на крейду й камінці, і я знав, що покоцаю Осине Жало, та не зупинявся, доки не вирив ямку завглибшки з дитячу могилку. Туди ми поскладали мішки, в яких зберігався мій скарб: золото, срібло — все багатство, яким я не хотів обтяжувати себе. Тепер мої статки складалися з п’яти шкур, двох клинків, кольчуги, щита, шолома, коня і кістлявої черниці, а от вояків для оборони скарбу я не мав, тому вирішив надійно заховати його. Залишивши собі зовсім трохи срібняків, решту я склав у яму, засипав землею, як слід утрамбував і прикрив дерном. Дочекавшись, коли з-за хмари випливе місяць, я огледів долину й запам’ятав місце сховку, відмітивши його про себе за навколишніми валунами. Одного дня, коли в мене будуть списи для захисту свого скарбу, я повернусь по нього.

Гільда кинула погляд на сховок.

— Альфред каже, ти мусиш лишатися тут, — сказала вона.

— Хай краще в горло собі насцить, — огризнувся я. — Сподіваюсь, той негідник похлинеться і хоч так здохне.

Незабаром король мав померти, бо він був дуже слабий. Мав лише двадцять дев’ять літ віку — на вісім більше від мене, — та виглядав на всі п’ятдесят, тому я, як і багато хто, вважав, що йому лишилося не більше двох-трьох років. Він весь час як не тримався за болючий живіт, так біг до нужника або дрижав, як у пропасниці.

Гільда торкнулася дерну зверх сховку.