Земля у вогні. Книга 5

Стояв ранок, я був молодий, а під пасмами туману, що ховав за собою берег, сріблясто-рожево мерехтіло море. На південь од мене пролягав Кент, на північ — Східна Англія, позаду був Лунден, а попереду, золотячи хмаринки, що розтяглися по яскравому світанковому небу, вставало сонце.

Ми пливли естуарієм Темсу. Мій корабель, «Сельфервульф», був новий і протікав — як будь-яке нове судно. Фризькі майстри виготовили його з дубових дощок небувало блідого кольору, звідси й назва: «Срібний вовк». За мною йшли «Кенельм», названий королем Альфредом на честь якогось святого мученика, і «Дракон-мореплавець», якого ми відбили в данів. Він був чудовий, збудований так, як уміли тільки дани: точений корабель-убивця, покірний у керуванні й смертоносний у бою.

«Сельфервульф» був теж прекрасний: довгий кіль, широкий траверс, високий ніс. Заплатив я за нього сам, давши золота фризьким майстрам, і спостерігав, як постає та обростає дошками його каркас, як гордовито стримить понад стапелем його ніс, прикрашений вовчою головою з дуба, пофарбованою в біле, з червоними язиком та очима і жовтими іклами. Єпископ Еркенвальд, правитель Лундена, насварив мене, закликаючи дати кораблеві ймення чергового християнського нікчеми-святого, і видав розп’яття, щоб почепити на щоглі «Сельфервульфа», але я спалив його дерев’яного божка на дерев’яному хресті, а попіл змішав із товченими яблуками і згодував свиням. Бо шаную я Тора.

Того далекого ранку, коли я був ще молодий, ми гребли на схід, у бік рожево-срібного моря. На увінчаному вовчою головою носі красувався дубовий пагінець на знак того, що ми не становимо загрози недругам, хоча вояки мої й були в кольчугах, а неподалік весел тримали щити та зброю. Фінан, мій заступник, сидів біля мене на стерновій платформі, смішкувато слухаючи теревені отця Віллібальда.

— Інші дани здобули Христову милість, лорде Утреде, — не вгавав священник.

Цю маячню він ніс від самого Лундена, але я терпів її, бо любив Віллібальда, який був завзятим, працьовитим і добрим.

— З Божою поміччю, — провадив він, — ми принесемо світло Христове всім поганам!

— А чого дани не відправляють до нас своїх проповідників? — спитався я.

— Бо того, пане, не хоче Господь, — сказав він, і його супутник, священник, чиє ім’я я вже давно забув, ревно закивав.

— А може, в них є важливіші справи? — кинув я.

— Коли, пане, в тих данів є вуха, — запевнив мене Віллібальд, — вони почують послання Христове й радо його приймуть!

— Отче, який же ви йолоп, — промовив я приязно. — Чи відомо вам, скількох Альфредових місіонерів уже зарізали?

— Всі ми повинні бути готові стати мучениками, пане, — промовив Віллібальд, хоч уже й з деякою тривогою в голосі.

— Їм випускають кишки, — повів я задумливо, — виколюють очі, відрізають яйця, виривають язики. Пригадуєш ченця, якого ми знайшли в Іппе? — звернувся я до Фінана.

Фінан походив з Ірландії, де його виховували як християнина, але тамтешня віра настільки тісно переплелася з рідними вченнями, що була зовсім не схожа на ту, яку проповідував Віллібальд.

— Як загинув той нещасливець? — запитав я.

— З нього здерли шкіру живцем, — озвався Фінан.

— Почавши з пальців на ногах.

— І помалу стягували, — підтвердив Фінан. — Мабуть, декілька годин мучили.

— Не помалу, — заперечив я. — Людину так просто, як барана, не оббілуєш.

— Точно, — погодився Фінан. — Тягти треба міцно, багато сили докладати!

— Він був проповідником, — звернувся я до Віллібальда.

— Блаженним, — усміхнувся Фінан. — Але данам, либонь, набридло гратися, бо вони зрештою прикінчили його. Розпороли черево пилою.

— Думаю, таки сокирою, — додав я.

— Ні, пане, кажу вам, пилою, — шкірячись, наполіг Фінан, — просто з великими зубцями. Тому його й роздерло надвоє.

Отець Віллібальд, котрий завжди мучився морською хворобою, поплентався до борту.