Лиха кров. Книга 4

Серійний убивця, що сидів навпроти мене, мав однакові із сином очі. Така сама форма. Такий самий колір. Але відблиск тих очей, вогонь передчуття — притаманні тільки йому.

Досвід — і мої наставники з ФБР — навчили мене, що можна глибше проаналізувати, як працює мозок людей, коли розмовляти з ними, а не про них. Не опираючись сильному бажанню скласти профіль, я оцінювала чоловіка навпроти себе. Ти б завдав мені болю, якби міг. Я знала про це, знала ще до того, як прийшла в цю в’язницю з максимальним рівнем безпеки й помітила легку посмішку, яка промайнула на губах Деніела Реддінґа, коли його погляд перестрівся з моїм. Бо завдаючи болю мені, ти нашкодиш синові. Я чимраз глибше поринала в психопатичне мислення Реддінґа. Син належить тобі, і ти маєш право його кривдити.

Байдуже, що руки Деніела Реддінґа прикуті ланцюгом до столу. Байдуже, що біля дверей стояв агент ФБР. Чоловік, що сидів навпроти мене, — один з найжорстокіших серійних убивць у світі, тож якщо я дозволю йому пройти крізь мій захист, він затаврує мою душу так само, як випалював тавром літеру «Р» на тілах своїх жертв.

Зв’яжи. Затавруй. Поріж. Повісь.

Саме так Реддінґ убивав своїх жертв. Але сьогодні я прийшла не через це.

— Колись ви сказали, що я ніколи не знайду вбивцю моєї матері, — мовила я, і голос мій лунав спокійніше, ніж я почувалась. Я досить добре знала цього психопата, щоб розуміти, що він намагатиметься роздратувати мене.

А зараз ти спробуєш попорпатися в моїй голові, посіяти запитання та сумніви, щоб разом зі мною із цієї кімнати вийшла й частка тебе.

Саме так вчинив Реддінґ кілька місяців тому — він закинув бомбу про мою матір. Саме тому я тут.

— Хіба я таке казав? — перепитав Реддінґ, повільно, ледве помітно розпливаючись в усмішці. — Щось схоже я справді міг бовкнути, але… — він силувано знизав плечима.

Я чекала, склавши руки на столі. Саме ти хотів, щоб я знову прийшла. Це ти приманюєш. А я ковтаю принаду.

Врешті Реддінґ порушив мовчання.

— Мабуть, ти маєш мені сказати дещо інше, — Реддінґу, як організованому вбивці, було властиве терпіння. Утім на його власних умовах, не моїх. — Врешті-решт, — провадив він, і в голосі з’явилося ніби тихе гудіння, — ми з тобою маємо багато спільного.

Я розуміла, що він мав на увазі мої стосунки з його сином. І знала: аби отримати бажане, мені доведеться погодитись із його словами.

— Ви говорите про Діна.

Коли я вимовила Дінове ім’я, спотворена Реддінґова посмішка стала ще ширшою. Мій хлопець, мій колега-самородок, не знав, що я тут. Інакше наполіг би, щоб ми прийшли разом, а я не могла з ним так учинити. Деніел Реддінґ — майстерний маніпулятор, але хай що він скаже, це не вразить мене так сильно, як краятиме серце Діна кожне слово, що злетить з його губ.

— Мій син гадає, що кохає тебе? — нахилився вперед Реддінґ, склавши руки в кайданках так само, як я свої. — Ти прокрадаєшся навшпиньки в його кімнату ночами? Він запускає пальці у твоє волосся? — вираз обличчя Реддінґа пом’якшав. — Коли Дін обіймає тебе, — голос чоловіка став мелодичним, — ти коли-небудь замислюєшся, як близько він до того, щоб скрутити тобі шию?

— Певно, вам дуже прикро, — мовила я тихо, — що ви так мало знаєте свого сина.

Якщо Реддінґ прагнув мені нашкодити, йому треба старатися краще, а не просто вселяти сумніви щодо Діна. Якщо він прагнув, щоб його слова переслідували мене прийдешніми днями й тижнями, мав би вдарити мене туди, де я найбільше вразлива. Де я була слабкою.

— А тобі, певно, прикро, — заговорив Реддінґ, повторюючи мої слова, — знати так неймовірно обмаль про те, що спіткало твою матір.

Перед очима вигулькнув образ заплямованих кров’ю стін материної гримерки, проте моє обличчя набуло нейтрального виразу. Я спровокувала Реддінґа вдарити мене у хворе місце, і в такий спосіб повернула розмову в потрібний мені напрям.

— Хіба не через це ти прийшла? — спитав мене Реддінґ оксамитово низьким голосом. — Дізнатися, що мені відомо про вбивство твоєї матері?