Усе на кону. Книга 3

Переддень нового року припав на неділю. Було б не так клопітно, якби моя бабуся не вважала «і зберуться вони всією родиною на сімейний недільний обід» непорушною заповіддю чи якби дядько Ріо не призначив сам себе розливачем вина.

А вина було чимало.

Коли ми вже прибирали зі столу, стало очевидним, що ніхто з дорослих не в змозі найближчим часом самостійно поїхати додому. Зважаючи, що в батька семеро братів-сестер і всі одружені та мають по кілька дітей на десяток чи більше років старших за мене, «дорослих» був цілий натовп. Несучи стос тарілок на кухню, я чула, як декілька суперечок за моєю спиною тонули в оглушливому реготі.

Збоку все видавалося хаосом. Але, як для профайлера, все просто. Легко зрозуміти. Легко побачити сенс. Бо це — родина.

Така собі родина, юрба членів сім’ї, особистості яких проглядались у кожній деталі: у заправлених і незаправлених сорочках і надщерблених тарілках, з якими, втім, обходяться з любов’ю.

— Кессі, — мій двоюрідний дід обдарував мене добродушною, п’яною усмішкою, коли я прямувала на кухню. — Сумуєш за ріднею, га? Приїхала провідати старого дядька Ріо!

Як відомо всім у цьому будинку, останні пів року я брала участь у програмі для обдарованих дітей, організованій за урядові кошти. Така собі школа закритого типу. І частково це правда.

Більш-менш.

— Де там! — бабця заперечливо вигукнула в бік дядька Ріо, забираючи в мене з рук купу тарілок і перекладаючи їх у мийку. — Кессі повернулася не до старих дурнів, які забагато п’ють і надто голосно розмовляють. — Нонна закотила рукави й обернулася до крана. — Вона приїхала побачитися з бабцею. Як компенсація, що не телефонувала їй так, як мала б.

Два закиди, щоб змусити почуватися винною. Два зайці одним пострілом. Загалом же дядько залишився незворушним. А я, з іншого боку, відчула небажану провину й долучилася до бабці за мийкою.

— Ану, — мовила. — Дай-но я.

Бабця стала буркотіти, але відступилася. Чомусь мене втішало, що вона лишилася такою, як завжди: трохи квочка, трохи диктаторка, яка править родиною запіканкою з макаронів та залізним кулаком.

«Одначе я вже не та, що колись, — я не могла відкараскатись від цієї думки. — Я змінилась». У нової Кассандри Гоббс побільшало шрамів у прямому й переносному сенсах.

— Вона сердиться, коли не отримує від тебе звісток багато тижнів, — розтлумачив мені дядько Ріо, киваючи на Нонну. — Та, може, ти маєш справи? — він аж засяяв у передчутті, не зводячи з мене очей кілька секунд. — Серцеїдка! — заявив. — Скількох парубків ти від нас тепер приховуєш?

— Немає у мене хлопця.

Дядько Ріо вже роками закидає мені, що приховую від нього хлопців. Але сьогодні — перший та єдиний раз, коли він має рацію.

— Ти, — Нонна тицьнула лопаткою, котра нізвідки з’явилась у її руці, в обличчя дядькові Ріо. — Геть.

Він невпевнено глянув на лопатку. Але стояв на своєму.

— Забирайся!

За три секунди ми з бабцею опинились на кухні на самоті. Вона стояла, спостерігаючи за мною проникливим поглядом, вираз її обличчя дещо пом’якшав.

— Хлопчина, який забирав тебе звідси минулого літа, — повела вона, — на гарній машині… Добре цілується?

— Нонно! — гаркнула я.

— У мене восьмеро дітей, — відповіла бабця. — Я знаюся на тому, як цілуватися.

— Ні, — швидко відповіла я, тручи тарілки й силкуючись не бачити забагато в цих словах. — Між мною і Майклом не… Ми не…

— Угу, — озвалася бабця з розумінням, — не надто добрі його цілунки. — Втішаючи, вона поплескала мене по плечі. — Молодий ще. Є чого повчитися!

Ця розмова жахала мене з багатьох причин, зокрема тому, що цілувала я не Майкла. Однак, якщо Нонна вважала, що телефонувала я додому нечасто й із такими тривалими проміжками через те, що поринула в муки підліткового кохання, я не заперечувала.

Цю пігулку легше проковтнути, ніж правду: я поринула у світ мотивів та жертв, убивць і тіл. Я була в полоні. Двічі. Прокидаючись уночі, я досі мучуся від спогадів про стяжки, що впиваються в зап’ястки, й звуку пострілу, що стоїть у вухах. Часом, заплющуючи очі, бачу, як виблискує лезо ножа.