Самородки. Книга 1

Кепські часи. Чайові дають погані, переважна більшість моїх колег залишає бажати кращого, однак c’est la vie, que será será[1] — тут вставте кліше іноземною мовою, яке тільки заманеться. Це мій літній підробіток, що відваджує від мене Нонну[2]. Крім того, завдяки цьому робочому місцю тітки, дядьки та простакуваті брати-сестри не почуватимуться так, наче мусять пропонувати мені тимчасову роботу в їхніх рестораціях / м’ясних крамницях / юридичних консультаціях / бутиках. З огляду на вкрай велелюдну (і дуже італійську) татову сім’ю, де об’єднано кілька поколінь, можливостей у мене безліч, проте все воно завжди те саме.

Тато зараз мешкає за тридесять земель. Мама зникла — імовірно, померла. Отож я — клопіт для всіх і водночас ні для кого.

Імовірно, проблемний підліток.

— Замовлення готове!

З натренованою вправністю я схопила тарілку з млинцями (з беконом) лівою рукою та величезне сніданкове бурито (з перцем халапеньйо на окремій тарілочці) правою. Якщо восени не складу іспити на академічні здібності, мені справді світить майбутнє в галімому закладі громадського харчування.

— Млинці з беконом. Сніданкове бурито з перцем халапеньйо окремо. — Я опустила тарілку на стіл. — Чи бажаєте чогось ще, панове?

А втім, перш ніж хтось із них навіть роззявив рота, я вже точно знала, щó кожен з них скаже. Чоловік ліворуч попросить ще масла. А той, що праворуч? Він потребуватиме ще однієї склянки води ще до того, як тільки подумає про цей перець халапеньйо.

Десять до одного, що він його навіть не любить.

Ті, хто справді любить халапеньйо, не замовляють його на окремій тарілці. Просто пан Сніданкове Бурито не хотів, щоб його вважали мазунчиком — хоча він вжив би інше слово, аж ніяк не «мазунчик».

«Агов, Кессі, постривай, — суворо гаркнула я сама собі, — тримайся берега». Зазвичай я нечасто лаюся, але в мене є гидка звичка переймати чужі дивацтва. Залиш мене в приміщенні з юрбою британців, і я вийду з британським акцентом. Однак це не зумисно — просто я витратила забагато часу, залізаючи іншим людям у голови.

Професійна деформація. Не моя. Моєї матері.

— Можна мені ще кілька паковань з маслом? — запитав чоловік ліворуч.

Я кивнула головою і чекаю.

— А мені ще води, — пробурмотів чоловік праворуч. Напнувши груди, він пожирав поглядом мої цицьки.

Я силувано всміхнулася.

— Зараз принесу. — І ледве втрималася, щоб наприкінці не додати «збоченцю».

Я досі сподіваюся, що чоловік, якому під тридцять і який удає, що любить перчене й так неприховано витріщається, немов готується до Олімпіади з хтивих поглядів, на груди офіціантки-підлітки, котра його обслуговує, виявиться так само щедрим на чайові.

«Одначе ж, — міркувала я, повертаючись по додаткове замовлення, — може, він належить до чоловіків, які дурять молодих тендітних офіціанток, просто аби довести, що можуть собі це дозволити».

Машинально я подумки прокручувала подробиці цієї ситуації знов і знов: як убраний пан Сніданкове Бурито, яким є його ймовірний фах і той факт, що його друг, який замовив млинці, носить набагато дорожчий годинник.

Він наполягатиме, щоб сплатити рахунок, й тоді прощавайте путні чайові.

Я сподівалася, що помиляюся, проте була майже певна, що ні.

Інші діти в дошкільні роки виспівували літери абетки. А я зростала, вивчаючи геть іншу абетку. Поведінка, особистість, оточення — мама називала їх ПОО, і це були секрети її ремесла. Якщо тебе навчили так мислити, вимкнути це вже не так просто, навіть коли доростаєш до усвідомлення, що, переконуючи людей у своїй телепатії, твоя мама обманює, а беручи гроші за це — шахраює.

Навіть тепер, коли мама зникла, я не могла втриматися, щоб не читати людей, — так само, як не могла не дихати, не кліпати чи не лічити дні до свого вісімнадцятого дня народження.