Доґґерланд. Омана. Кн. 1

Усвідомлення приходить іще до того, як вона розплющує очі. Це неправильно. Все це жахлива помилка.

Вона мала би прокинутися в будь-якому ліжку, але тільки не у цьому. А легке хропіння, що лунає з іншого боку, мало би належати кому завгодно, тільки не йому. Із цілковитою впевненістю, що затьмарює всі інші думки, вона усвідомлює, що їй треба звідси забиратися. Негайно, поки він не прокинувся.

Поволі і якомога тихіше Карен Ейкен Горнбі відгортає ковдру і сідає, навіть не дивлячись на інший бік широкого ліжка. Ковзає поглядом по готельному номеру та фіксує на підлозі біля своїх босих ніг труси і бюстгальтер. Сукня і зелена замшева куртка купою лежать на журнальному столику, торбинка валяється на кріслі. Трохи далі, за напівпрочиненими дверима до ванної кімнати видніються кросівки.

Карен планує кожен свій рух, аби швидко звідси вибратися; прислухається до важкого дихання за спиною, а сама дихає беззвучно й неглибоко. Швидко прокручує в голові всі моменти, гамуючи хвилю тривоги, що піднімається десь ізсередини. Зараз. Карен робить глибокий вдих, а тоді нахиляється за трусами й одним рухом їх натягує. Обережно, щоби не розгойдати матрац, підводиться і відчуває, що кімната йде обертом. Чекає, дихає. А тоді робить кілька швидких кроків навпочіпки, хапаючи однією рукою бюстгальтер і колготки, а другою сукню й куртку. Попри дедалі сильнішу нудоту добирається до ванни і тихо зачиняє за собою двері. Після півсекундного вагання повертає засувку й відразу ж жалкує, коли та ледь чутно клацає. Прикладає вухо до дверей, але всі можливі звуки з того боку перекриває стукіт серця і свист у вухах.

Урешті Карен обертається.

Погляд у дзеркалі над раковиною — порожній і чужий. Із глибокою самозневагою вона розглядає вкриті червоними плямами щоки і розмазану під очима туш. Каштанове волосся з одного боку розтріпалося і висить, а на потилиці й досі зібране у хвіст. Довге пасмо прилипло до спітнілого лоба. Приречено оглянувши власний занепад, Карен шепоче в’язко-сухим ротом:

— От дурепа…

У животі щось перевертається, вона заледве встигає нахилитися над унітазом і блює. Тепер він точно прокинеться, думає Карен, безпомічно перечікуючи спазми власного шлунка. Заплющивши очі, щоби не бачити в унітазі залишки вчорашнього дня, вона віддихується в очікуванні наступного нападу. Ще трохи чекає, але, схоже, шлунок заспокоївся. Відчувши тимчасове полегшення, Карен відкручує кран і набирає повну пригорщу води. Полоще рот і освіжає обличчя, усвідомлюючи, що кола під очима ще більше потемніють, але яке це вже має значення? У цьому пеклі нема куди падати далі.

Карен майже п’ятдесят, і цього разу вона таки досягла дна. Почувається сімдесятилітньою.

Єдине, на що можна сподіватися,— швидка втеча. Дістатися дому і лягти помирати. У власному ліжку. Але спершу треба звідси вибратися, сісти в авто та поїхати прямісінько додому, ні з ким не розмовляти і нікому не потрапити на очі. Її осяває слабкий промінчик надії, що саме цього дня в неї справді є шанс непомітно втекти із центру міста. П’ятнадцять по сьомій ранку наступного дня після устричного фестивалю, увесь Дункер спить непробудним сном.

Карен наповнює одну зі склянок для зубних щіток холодною водою і жадібно п’є, одночасно стягуючи вільною рукою з волосся ґумку, за якою тягнуться декілька довгих темних волосин. Набирає ще води, натягує сукню, запихує бюстгальтер і колготки до торбинки і вже збирається покласти руку на клямку, але зупиняється. Треба злити воду. Обов’язково, навіть якщо це його розбудить, треба злити воду: не можна залишати по собі жодного сліду. Міцно зажмурившись і злякано кривлячись, Карен слухає шум води, що рушиться в унітаз, а тоді клекіт наповнюваного бачка. Чекає ще декілька секунд, поки залишається лише слабеньке дзюрчання, і закидає торбинку на плече.

Потім вона робить глибокий вдих і відчиняє двері ванної.