У невеличкому селі Прилбичі, що на Львівщині, проживає трошки більше двох тисяч осіб. Тут немає аквапарку чи парку атракціонів, до найближчого кінотеатру їхати 12 кілометрів. З розваг тут — лише озеро, куди з’їжджаються рибалки з усієї України, та будинок культури, який є осередком культурного життя для всіх прилбичан: тут розташована бібліотека, тут проводять лекції та майстер-класи і влаштовують виступи народних колективів.
Тож якщо хочеться шумного й веселого життя, це село навряд чи когось здивує. А от якщо є бажання відпочити від ритму великого міста і пожити деякий час у тиші, спокої та єднанні з природою, то Прилбичі — ідеальна місцинка для цього.
Якщо подивитися на село згори, то ліворуч, у широкому видолинку, можна побачити довгий-предовгий ставок, а праворуч — яруги, помережані невеличкими потічками. Поодаль видніються поля, за якими простирається ліс. А на горбатій гряді розкинулося мальовниче село. Обабіч дороги, обсадженої старезними липами, розташовані дві церкви, школа, дитячий садочок, сільська рада, невеличка лікарня, кілька крамничок і кафетерій. Поміж ними — приватні будиночки з охайними подвір’ями. Все невеликого розміру (максимум три поверхи), акуратне та гарненьке.
Усе так само було гарненьким у Прилбичах і 1865 року, коли 29 липня тут народився майбутній митрополит Андрей Шептицький. Взагалі при народженні батьки назвали його Романом, точніше, повне ім’я звучало як Роман Марія Александр. Ім’я Андрей у нього з’явилося пізніше, коли він вирішив стати ченцем.
Шептицькі були дуже поважними людьми на Галичині. Село Прилбичі було їхнім родинним маєтком — так у давнину називали землі, якими володіла якась заможна сім’я. Тата Романа звали Ян Канти Шептицький, він був депутатом і шанованим землевласником. А ще був графом, тобто мав справжній королівський титул, який Роман від нього успадкував. Тато Ян був кремезним чолов’ягою з розумними, допитливими очима та акуратно підстриженими вусами, завжди гарно вбраний і гладко зачесаний.
Його дружина Софія, мама Романа, була донькою відомого польського письменника, графа Александера Фредра. Невисока, струнка, з темним лискучим волоссям, яке грайливими хвильками спадало їй на чоло, — вона була справжньою графинею і за зовнішністю, і за вдачею. Від свого батька Софія успадкувала талант митця. Здобувши блискучу освіту в Парижі, вона повернулася на батьківщину, до Львова. За кілька років Софія стала відомою письменницею та художницею. Вона малювала портрети та займалася релігійним живописом, її роботи прикрашали костели Львова, Кракова, Жовкви та інших міст. Але після одруження Софія присвятила себе родині: народила Янові сімох дітей і займалася їхнім вихованням.
Ромцьо, як звали малого Шептицького батьки, був їхнім третім сином. Найстарший син, Стефан, помер у дворічному віці, за кілька місяців до народження Романчика. Через втрату первістка Софія мала такий сильний стрес, що це вплинуло на здоров’я ще не народженого маляти. Тому Роман з’явився на світ дуже слабеньким і в дитинстві часто й небезпечно хворів. Кілька разів батьки прощалися зі сином, а місцевий священник навіть проводив обряд, який готував хлопчика до зустрічі з Богом. Та малий Ромцьо, на подив рідних, щоразу одужував.
— Ти диви, який міцний парубок! — дивувався священник щоразу. — Вижив! Справжнім велетнем буде!
Святий отець не помилився, Роман дійсно виріс велетнем: попри хвороби він швидко ріс та набирав вагу, а відтак міцнішав і розквітав. Коли Роман став дорослим, його зріст сягнув відмітки 2 метри 8 сантиметрів! Справжній гігант!
Першу освіту Ромцьо здобув удома, де його навчанням займалися батьки та їхні друзі. Історії його навчав Ян, французької та німецької — татові друзі, а вихованням — Аделя Дефорель, добра приятелька Софії. Шептицькі називали Аделю Маздуня, скоротивши звертання «мадемуазель Аделя». Невеличкого зросту, кругленька і пухкенька Маздуня скидалася на теплу булочку — з темними, наче запечені родзинки, ласкавими очима, завжди усміхнена, добра та справедлива. Своїх дітей Маздуня не мала, тож малих Шептицьких любила наче рідних.