Тролейбус номер 15. Подорож у близьке минуле

У школу я їздила київським тролейбусом номер 15. Десять років.

Потім мій щоденний маршрут змінився, бо Київський національний університет імені Тараса Шевченка, — власне, його географічний факультет, куди я вступила після школи, — був розташований в іншому районі.

Я «зрадила» тролейбусу на п’ять університетських років, промінявши його на автобус. Навіть на два автобуси, з пересадкою.

Мушу сказати, що між тролейбусом та автобусом є величезна, як на мене, світоглядна відмінність.

У тролейбусі тобі безпечно й затишно. У тролейбусі — повне відчуття захищеності, бо з тобою завжди оця його впевненість подорожі за прогнозованим маршрутом, там — спокійно, він плавно рухається, без сюрпризів, вихилянь і смикання.

Тролейбус — як благородний олень, що своїми електричними рогами впирається у високе небо.

Автобус завжди тримає в напрузі. Його якась істеричність, нестабільність швидкості, відірваність від «коренів» — ані вгорі електричних дротів тролейбуса, ані внизу рейок трамвая, імовірність вискочити за межі напрямку руху й різкий бензинний запах — усе це робило для мене автобус якоюсь нижчою істотою.

Проте навіть у період тимчасової автобусної окупації мій тролейбус залишався частиною життя. Бо всі гульки, побачення, зустрічі, Бессарабка, Хрещатик, магазини й театри були пов’язані з тролейбусом номер 15.

Університет якось швидко відшумів, і через п’ять років життя повноцінно повернуло до рідного маршруту. На роботу мене знову почав щодня супроводжувати цей благородний залізний олень.

Кожну зупинку 15-го тролейбуса я час від часу згадую чи проїжджаю у своїй пам’яті.

«Вулиця Долиногірська»

Перша зупинка. Моя

Зараз ця вулиця Печерського району Києва вже зникла.

З’явилася вона у 50-х роках минулого сторіччя як Нова, а потім, 1958 року, стала Долиногірською.

Простягалася Долиногірська від теперішньої вулиці Бойчука (у 1957–2017 роках — вулиця Кіквідзе) до вулиці Саперна Дорога, якої вже також нема.

Ця місцевість належить до Бусового поля, а зникла вулиця Саперна Дорога належала до Чорної гори, одного з історичних горбів Києва.

Чорна гора має форму трикутника, який нині окреслюють вулиця Михайла Бойчука, Залізничне шосе та бульвар Миколи Міхновського.

Час ліквідації вулиці Долиногірської невідомий.

У довідниках «Вулиці Києва» 1975 та 1979 років про неї — анічичирк. Так каже всезнайка вікіпедія.

Назва «Вулиця Долиногірська» залишалася до середини 2000-х років тільки як назва зупинки громадського транспорту. Зараз зупинка називається «Інститут імені М. Бойчука».

Але спочатку під’їдемо тролейбусом номер 15 трохи вперед, куди моя мама багато років їздила на роботу на площу Лесі Українки. В УкрГИИНТИЗ, російською «Украинский государственный институт инженерно-технических изысканий», українською «Український інститут інженерно-технічних розвідувань для будівництва».

Мене завжди вражала й дивувала ця радянська «любов» до складних і хаотично нагромаджених абревіатур, щоб ніхто ні про що не здогадався.

Запам’ятати і весь час повторювати таку словесну конструкцію було неможливо, тому всі працівники, члени їхніх сімей та довірені друзі казали просто «Гінтіз».

Це була величезна скляна будівля, яку в пізніші часи більше знали за назвою «Райффайзен Банк Аваль», де він оселився вже в нашу капіталістичну епоху.

...Мама працювала у класичному радянському НДІ в колективі, що складався з молодих дівчат і старенького начальника.

Між іншим, мені перейшла мамина естафета працювати серед значно молодших, що дає безліч преференцій. У моді, поглядах на світ, плітках, розвитку, тонусі, стосунках і смаку до життя.

Так ось, про моду.

У ті часи купити щось модне, красиве, та ще й іноземного виробництва, було непросто.

Багато хто пам’ятає «мавзолейні» черги за синтетичними светриками, «ненашими» плащами, французькими дезодорантами та принизливі брудні номери на долонях, зроблені кульковою ручкою, які означали номер черги за чеськими чобітьми.

Було тоді поширеним таке явище, як розстрочка, прообраз сучасних кредитів, але безвідсотковий.

І коли котрась із дівчат прибігала з криком про появу в магазині будь-якого дефіциту, одразу починали з’ясовувати, у кого вільна розстрочка.