Спадщина тисячоліть: Українська мова. Чим вона багатша за інші?

передмова

Шановний читачу! Наша мова, на відміну од сусідніх, є спадщиною тисячоліть, а не століть, бо наші предки на цій землі мешкали споконвік. Так твердять чимало істориків і археологів. Зокрема Григорій Півторак у книзі «Українці: звідки ми і наша мова» пише:

«Трипільська культура піднесла господарський і культурний рівень Середньої Наддніпрянщини і заклала міцний фундамент для високого культурного розвитку наступних етноплемінних утворень цього регіону, зокрема й ранніх східнослов’янських племен» [49, 35].

А ось ще одна цитата, з «Історії України»:

«Житло трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату минулого століття» і далі дещо обережно: «Але основи українського родоводу були закладені вже у той час. Ймовірно, що з ІV тисячоліття до н.е. можна говорити про автохтонність частини населення на території України, яке, незважаючи на численні етнічні допливи та культурні зміни, зберегло через тисячоліття основне — любов до рідної землі, психологію творця і працівника, а не зайди і грабіжника» [25, 9].

Академік Петро Толочко в передмові до «Давньої історії України» пише, що «не зафіксовано жодного факту цілковитої зміни етносів... якась частина... неодмінно залишалась жити на своїх предковічних місцях (передусім це стосується хліборобів лісостепової зони) [68, 7].

«…наші предки почали будувати захисні укріплення лише в Х–VІІІ ст. до н. е. (чорноліська культура). А це свідчить, що протягом 2–3 тисяч років праукраїнці-орії жили без спустошливих воєн! На них впливали лише зміни клімату та, в благодатні періоди, перенаселення» [68, 7].

Той же П. Толочко визнає: «... можна з усією певністю твердити, що цілий ряд елементів трипільської культури – система господарства, топографія поселень, декоративний розпис будинків, характер орнаментальних мотивів розмальованої кераміки тощо — стали органічною належністю культури українського народу» [68, 8].

А ось думка академіка Рибакова: «Я обстоюю позицію, що українці живуть автохтонно, тобто споконвічно, на корінній слов'янській землі. При цьому спираюсь на трьох китів історичної науки: Недерле, що створив «Слов'янську енциклопедію», академіка Грекова, історика держави і права Юшкова» [53, 19].

Незаперечним свідком автохтонності українського народу є дані антропології, зокрема склад крові. Класик «кров'яної антропології» Е.Мурант писав:

«Українці виявляють помітно високу частоту резус-негативних — до 20,6%. Це вище, ніж будь-яке дотепер перевірюване населення, за винятком басків, деяких берберів, ірландців і голландців. Різниця щодо іншого європейського населення статистично багатозначна. Обмежені дані з Росії показують частоту резус-негативних від 11 до 17% [3]. Як бачимо, склад крові українців свідчить про їхню належність до найдавніших у Європі народів (басків, ірландців, голандців), отже вказує на їх прямий генетичний зв'язок з людністю, що першою заселила землі України» [43, 55].

У мільйонах білених хатинок по всій Україні від Карпат до Дінця бережно й охайно передавали нашу мову, як кажуть, «з молоком матері» — із вуст в уста, із серця до серця, від бабусі до онука, а часто й правнука, бо ж три-чотири покоління мешкали у тих хатинах. Та ще треба врахувати, що села були величенькі, а міста у трипільські часи, як ми знаємо, мали по 200-300 гектарів, що означає велику концентрацію мешканців, а отже вироблення у них спільної говірки для усіх людей. Тому наша мова й зберегла до сьогодні багато давніх рис і півтонів, бо ж немовлята, освоюючи свою мову, переймали від старших усі її тонкощі, суфікси, синоніми.

Унікальний чорнозем давав змогу хліборобській родині прогодувати по 10-15-20 дітей. Чужинці не псували нашої мови, бо не вивчали її, та й не густо приходило їх — згадайте, як була розгромлена мільйонна армія Дарія у V столітті до нової ери. Тому не до нас приходили чужинці, а наші предки споряджали гурти переселенців — бо ж перенаселення! То на Дунай, то на Ельбу, то до Сербії нинішньої, то до Індії (білі орії-арії), то до Греції (пелазги і лелеки), то — значно пізніше — на Оку і Волгу. Ось там уже мова змінювалася, бо її мусили вивчати чужинці (згадайте хоча б псування російської національними меншинами: «Моя твоя не понімай», «Нэт чилавэка — нэт праблэмы»).

А ті, хто лишався тут, в Україні, називалися останцями. Вони і пронесли нашу мову через тисячоліття, зберігши силу-силенну унікальних її особливостей, які складають мовні багатства, розгублені і втрачені сусідами, вихідцями із прабатьківщини.

У твоїх руках, брате чи сестро по мові, унікальна книжка. Уперше в історії України мною визбирані і тут оприлюднені багатинки нашої мови. Це не вигадки, а суворо задокументовані факти. У першому одеському виданні (2001) і у двох харківських перевиданнях (2002) було 17 багатинок, зараз я додав ще 13. Певен, що їх є більше. Шукаймо ще.

Моя порада тобі: читай і вивчай ці багатинки з олівцем у руках, запам’ятовуй, пропагуй. І люби їх, бо вони збережені і донесені тобі твоїми предками.

краса і БаГатство

Як не дивно, на це простеньке запитання, винесене в заголовок (чим наша мова багатша за інші?), часто не годні відповісти навіть учителі і викладачі української мови, не кажучи вже про «пересічних» письменників та журналістів. Чому так?

по-перше, ще донедавна, в недоброї пам’яті імперські часи, таке питання навіть не виникало, бо його й не дозволили б ставити. Я переконався, що й зараз декому зі старшого покоління питання — «чим наша мова багатша...?» видається якщо не кримінальним, то принаймні крамольним (!?). Що ж, на превеликий жаль, наше суспільство є ущербним, післяголодоморним, післятоталітарним, тому фантом страху досі тяжіє над нами.

по-друге, з’ясувалося, що чимало людей взагалі не досить знає чи розуміє, що таке багатства мови. Як правило, на це питання відповідають: ну що ти, нетактовно хизуватися, що наша мова краща за інші!

Але ж, шановні друзі! Ви плутаєте багатство мови із красою мови. Щодо краси — справді, кожному його рідна мова здається кращою, це поняття суб’єктивне. Багатство ж є об’єктивним поняттям: його можна виміряти, обчислити, обрахувати.