Візерунок на камені

Пролог

Улітку 1918 року в розореній війною, занапащеній пожежами й погромами Умані раптом з’явився поїзд, що доправив дивний, як на ті часи, вантаж. На запилюжений і закіптявілий перон із вагонної пітьми «вийшли» осяйні біломармурові грецькі боги, поміж них і співець Аполлон зі своєю лірою. Їх замовили для «Софіївки» ще перед війною, вони були з іншого світу, з іншої епохи й культури — і нащо голодним перестрашеним людям такий дарунок замість хліба чи дров? Але пришельцям віддали належну шану; усе місто висипало вранці на вулицю подивитися, як гостей на тачанках, із яких зняли кулемети, обережно допроваджують до парку. Микола Бажан пильно призбирував такі-от сюжети про рятівне мистецтво, що вгамовує озлобу, змушує задуматися над минущістю сьогоденних справ, зрештою, повертає довіру до світу. У його спогадах маленька провінційна Умань постає культурним осередком, а впродовж якогось часу — за збігом історичних обставин — мало не театральною столицею. Піднісши гасло антирустикальності, символічного повернення почасти відторгнутого класичним реалізмом міста в українську літературу, письменники покоління 20-х устигли витворити своєрідну урбаністичну міфологію, скомпонувати цілісні міські тексти, часто пов’язані з їхньою малою батьківщиною. Так означилися на літературній карті Харків Майка Йогансена, Катеринослав Віктора Домонтовича, Київ Максима Рильського й Миколи Зерова… У цьому переліку — й Умань Миколи Бажана. Поява в місті знаменитого «Кийдрамте» змінила його долю, «світло Курбаса» багатьом допомогло відшукати власний шлях.

Юний Нік Бажан спершу пристає до радикальних футуристів, публікує «рубані» вірші з розітнутими словами й ексцентричними неологізмами. Проте зовсім скоро авангардист починає писати сонети й наслідувати неокласиків. І виробляє власний стиль, переосмислює насамперед у каноноборчій, сказати б, поемі «Сліпці» глибинні засади української національної ідентичності, зрікається романтичної традиції й ролі кобзаря на велелюдних шляхах, згадуючи натомість про «спрагу неприродну» барокової доби з її «злотокутими» дзвіницями й соборами. Саме циклом «Будівлі» Микола Бажан утверджує себе як майстра. А одразу потому гряде катастрофа. Він стає свідком загибелі своїх друзів, учителів, цілої приреченої генерації, зниклої в соловецьких та магаданських таборах і тюрмах.

Поет, може, тому і варіює повсякчас архітектурні образи й мотиви, тому і вводить будівлю як повноправного персонажа своїх віршів, а себе самого асоціює із зодчим, диригентом, який оформлює, гармонізує, підкорює хаос (знамениті хрестоматійні представлення Миколи Бажана як «будівничого культури», «карбованих слів володаря» та ін.). Йому доводилося стояти то над згарищем власної домівки, то над будинком-пусткою, ба навіть над руїнами рідного міста, починати заново зводити стіни, збирати нові бібліотеки, відреставровувати з пам’яті втрачені рукописи.

Затишний світ щасливого дитинства тьмариться в диму боїв, погромів і пожеж 1917 року. У березні 1921-го згорає уманський будинок Бажанів — перший досвід бездомності й беззахисності. Згодом організовується харківська комуна на Пушкінській — мешкання, знаменне для самого духу доби. Там під шум гасових примусів ніч у ніч до захриплості сперечалися письменники, художники, режисери, газетярі, і багатьом із них судилося стати канонізованими класиками. Бажановими сусідами були тоді Олександр Довженко, Юрій Яновський, приходили малювати Анатоль Петрицький, Іван Падалка. Чимало комунарів пізніше затаврують як ворогів народу. Там-таки, у столичному Харкові — перша повноцінна квартира в письменницькому кооперативному будинку «Слово» (його й спроектовано у вигляді стилізованої букви «С»); нарешті родинне гніздо: дружина, донька, у дбайливо облаштованому інтер’єрі милує око книгозбірня, улюблені картини на стінах… Нищення розпаношеного духу ніби вдалося приборкати. Але так тільки здавалося. Будинок «Слово» все ж обернувся на закляте місце: самозгубний постріл Миколи Хвильового, далі безнастанне очікування нічних гостей з ордерами на арешт — харків’яни незабаром нажахано назвали його «крематорієм». Це продовжувалося й у Києві, коли йому милостиво повернули столичний статус. Письменників, які ще залишилися на волі (тобто у великій «зоні»), знову переселили, тепер до терміново зведеного в центрі міста Роліту — будинку робітників літератури. Усіх під один дах. Тож людям у формі було зручно й телефони прослуховувати, й у «чорні ворони» спроваджувати. Ніхто не знав, у чию квартиру постукають наступної ночі. Мешкали в Роліті й сексоти, більш або менш старанно доповідаючи депеушному керівництву про кожен крок сусідів.