Тернопільський замок

Вступ

Історичний літопис сучасного Тернополя розпочався весною сьогодні вже далекого 1540 року, коли польський король Сигізмунд І надав Великому коронному гетьману, каштеляну краківському, графу Яну з Тарнува локаційний привілей на право заснування опідуму (укріпленого містечка) Тарнополє. Твердиня мала слугувати для захисту населення Галичини від нападу кримських татар, турків і волохів. Для будівництва Великий коронний гетьман обрав територію спустошеного урочища Сопільче. На той час це був закинутий пустир, який, проте, міг мати важливе стратегічне значення завдяки дуже вигідному положенню на переїзді із Західного Поділля у напрямку до Львова. Підвалини замку закладались на лівому березі тихоплинної річки Серет — «в місці безлюдному, званому Сопільче».

Історія спорудження тернопільського замку, його неодноразові перебудови та реконструкції є однією з цікавих сторінок архітектурного минулого нашого міста. Хоч вперше в актових документах наш замок згадується під 1550 роком, початок його будівництва припадає на 1540 рік. Воно, можливо, тривало до першого невдалого татарського нападу на опідум 1549 року. Тоді кримчаки не спромоглися захопити твердиню над Серетом, але замок, очевидно, зазнав певного пошкодження, і тому виникла потреба його відновлення у 1554 році. Про це дізнаємося з листа теребовельського старости Бернарда Претвіча до імператора Священної Римської імперії німецького народу Фердинанда І, у якому він зазначив, що Великий коронний гетьман Ян з Тарнува розпочав у місті Тарнополє зводити новий кам’яний замок. Будівництво тривало понад двадцять років і було завершено сином гетьмана Кшиштофом у 1565 році. Ймовірно, що на останньому етапі будівництва замкової споруди був задіяний італійський архітектор Христофор Бодзан (Боццано).

Тернопільський замок 

Протягом наступних сторіч помінялися не тільки власники міста, а й зазнала змін і сама споруда. З початку ХІХ ст. замок перебудували на палац. Він був пошкоджений під час Першої світової війни і відбудований протягом другої половини 20-х років минулого століття. Більш значних руйнувань споруда зазнала під час вигнання з міста гітлерівських загарбників у 1944 році. Відновили його лише на початку наступного десятиріччя.

Автор цього нарису, не претендуючи на вичерпність у викладі названої вище теми, намагався цим виданням внести щось нове у вивчення історії побудови та відновлення тернопільського замку, одночасно поєднуючи свою розповідь з ілюстративним матеріалом. У публікації висвітлено історичні передумови спорудження цієї архітектурної пам’ятки, подається історія її будівництва, реконструкції та розповідається про осіб та події, пов’язані з нею.

У тексті автор подає назву міста Тернопіль відповідно до офіційного найменування (Тарнополє, Тарнополь, Тернопіль) в різні роки його історії.

Видання проілюстроване репродукціями світлин, листівок, малюнків, а також акварелей живописця О.М. Герасимова із зображеннями замку. Крім того — фотографіями речових матеріалів з фондів Тернопільського обласного краєзнавчого музею, картами і планами міста XVIII–XIX ст., планом споруди замку.

Джерела, які стосуються історії тернопільського замку, зберігаються в архівах і бібліотеках Білорусі, Польщі та України. 5Тернопільський замок: коротка передісторія 

Тернопільський замок: коротка передісторія

З емлі, на яких розташоване сучасне місто Тернопіль, входили до складу давнього Теребовльського князівства, періодично потрапляючи до складу більших політико-адміністративних утворень. Після того як Русь розпалася на окремі самостійні князівства, Теребовльський уділ у 1144 році увійшов до складу Галицького князівства. У 1199 році уже вся територія сучасного Тернопілля була включена до складу Галицько-Волинської держави, яка на початку ХІІІ ст. стала наймогутнішою країною на теренах Південної Русі.

Близько 1323 року, після смерті князів Андрія і Лева Юрієвичів, синів Юрія І Львовича, згасла династія Романовичів. На галицько-волинський престол був запрошений княжич Болеслав1, син мазовецького князя Тройдена з роду П’ястів, який після хрещення за православним обрядом взяв ім’я Юрій. В історію цей останній галицько-волинський князь увійшов під ім’ям Юрія-Болеслава ІІ Тройденовича. Політика, яку він проводив, викликала незадоволення як боярської верхівки, так і міського населення, що призвело до його смерті: Юрій ІІ був отруєний 7 квітня 1340 року у Володимирі. Смерть останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ Тройденовича поклала кінець незалежності цього державного утворення. Почалась довголітня військово-політична експансія Польської і Литовської держав на цю територію. Внаслідок походів польського короля Казимира ІІІ Великого та литовського князя Любарта Гедеміновича Галицько-Волинська держава зазнала розчленування і поділу: Галичина з Белзькою землею і Холмщиною увійшла до складу Польщі, а Волинь потрапила під владу Литви. Але боротьба між

1 Княжич Болеслав — по матері русин, внук короля Юрія І Львовича

(син його доньки Марії), запрошений на престол боярами після вимирання роду Романовичів.

Тернопільський замок  Польщею і Литвою за ці землі тривала ще довгий час. Згідно з договором після війни 1351–1352 років між Литвою і Польщею, Галичина залишилась під владою останньої. Остаточно Східна Галичина була включена до Польської держави у 1387 році і залишалась у її складі аж до 1772 року [20, с. 71–73; 24, с. 3–4, 6, 27; 25, с. 110–115].

Ось як охарактеризував політичну експансію Польської держави на українські землі у середині ХIV ст. канадський професор, українець за походженням, Орест Субтельний: «Підпорядкування поляками земель і населення України було важливим поворотним пунктом в історії обох народів. Для поляків це означало сталу орієнтацію на Схід, на відміну від західної, що переважала раніше; ця зміна несла далекосяжні політичні, культурні та соціально-економічні наслідки. Для українців це було більш ніж просто заміною своїх правителів чужими: воно означало підпорядкування чужій нації з іншою релігією й культурою. Незважаючи на певні позитивні наслідки такого симбіозу, згодом із нього виріс гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, що тривав близько 600 років і поширився на всі царини життя України» [34, с. 74].

В Україні швидко зростають землеволодіння польських феодалів. Магнатські

родини Замойських, Калиновських, Потоцьких, Тарновських, Язловецьких, Сенявських та інших просувались на так звані «Східні креси», будували замки і нові

міста. У той же час населення Східної

Галичини вело постійну боротьбу з ворожими нападами татар. Вже існуючі замки

не могли захистити південно-східні кордони Польського королівства від цієї постійної небезпеки. Отже, зовнішня загроза її територіям стала важливим чинником, який зумовив необхідність швидкими темпами будівництва важливих у стратегічно- Портрет Яна Тарновського (з фондів Львівського

історичного музею)