Роман Шухевич. Життя легенди

До написання цієї книжки підштовхнув очевидний парадокс. Хоча Роман Шухевич належить до постатей, яких згадують повсякчас і в різних контекстах, та водночас широкі кола зацікавленої громадськості насправді мало що про нього знають. І відповіді на уточнювальні запитання про особу Шухевича більше кажуть про вже сформоване до нього ставлення тих, хто відповідає, аніж про нього самого.

Тож основна причина появи цієї книжки — це банальна потреба врешті дати зв’язний, чіткий, логічний і повний життєпис людини, яка фактично визначила обличчя другого етапу визвольного руху за державність, що ним стали Українська повстанська армія й націоналістичне підпілля.

Адже йдеться про людину, яка насправді створила і сформувала ту силу, яку досі називають «бандерівцями». Саме він ухвалював рішення й віддавав накази, які визначали розвиток подій. Чимало з наслідків тих рішень і наказів доклалися до формування запасу міцності, який дозволив Україні відновитися та протистояти новій хвилі агресії Москви. Промовистий факт: за останній рік чимало політичних діячів в Україні й за кордоном висловили низку ідей, співзвучних тому, що писали у програмних документах Роман Шухевич і його однодумці.

І одночасно, навіть коли йдеться про «його» епоху, у публічному просторі постать Шухевича опиняється в інформаційній тіні Степана Бандери. Ця тінь виявилася настільки глибокою, що навіть факт посмертного нагородження Романа Шухевича званням Героя України прозвучав майже непомітно на фоні скандалу з нагородженням Степана Бандери. Та й у дискусіях навколо декомунізації тема Романа Шухевича майже не звучала. Парадокс: армія, якою він командував, у всіх на устах, а сам командувач — у тіні. Задля експерименту уявіть, що зараз ми говоримо тільки про ЗСУ і майже мовчимо про генерала Залужного. Дико? Авжеж.

Отож Роман Шухевич — це такий собі Великий Неприсутній історії боротьби України за себе. Ключова, але менше видима на фоні інших фігура.

Утім, якщо вдуматися в те, звідки і скільки збереглося паперових «слідів» про нього, то логіка цього парадокса стане зрозумілішою. Найбільше ж інформації, як це часто буває з керівниками визвольного руху, містять матеріали слідчих справ: протоколи допитів, доповіді таємних агентів держбезпеки, орієнтування, плани й результати облав. Фактично чекісти задокументували дуже багато ходів, і якби писати книжку тільки на цьому матеріалі, вийшов би непоганий детектив.

Але при цьому забуваються дві речі. Перша — уся ця інформація вціліла завдяки ворогу, який збирав її з одною метою — вислідити й убити генерала української армії, яка воювала за незалежність України. А друга — те, що дійшло до нас, це тільки частина зібраного. Двадцять томів агентурної справи на Романа Шухевича було спалено уже в незалежній Україні, у 1990-х роках. І враховуючи, що на той час від проголошення незалежності минуло лише кілька років, а «солдатів імперії» в силових органах вистачало, то навряд чи йдеться тільки про чиновницьку тупість. Радше — інформаційну диверсію.

Звісно, у слідчих справах соратників Романа Шухевича залишилося ще чимало відомостей, збереглися чотири томи справи «Вовка», як чекісти називали Шухевича, але яка це частина від знищеного, ми навряд чи колись дізнаємося.

Так, підпілля й УПА залишили по собі потужний документальний слід у морі різноманітних документів: наказів, розпоряджень, звітів, списків, кадрової та фінансової документації. На паперах стратегічного рівня, які визначали засадничі ідеологічні та/або організаційні зміни, часто стоїть підпис Романа Шухевича як Головного командира УПА.