Твій милий Скрудж

пролог

КАЛЕБ

Любе Різдво,

я зневажаю тебе.

Жорстоко? Можливо.

Але чому мене повсюди переслідують твої дратівні пісеньки й зворушливі чарівні історії про сім’ю та єдність?

Чому всюди, хоч куди глянь, мерехтливі вогники, блискучі кульки й радісні діти?

Чому ж ми так мусимо годинами стояти на морозі, щоби побачити, як мер міста засвітить одну-єдину ялинку? У цю мить усі вже знають, яка на вигляд ялинка із запаленими вогнями — щонайменше дюжина їх розкидана вздовж білих парканів на Мейн-стріт.

І найважливіше: чому твої віддані шанувальники — у потворних різдвяних светрах, зі свіжоспеченими, невміло прикрашеними пряниками — переслідують мене містом і цікавляться, кого я цілуватиму під омелою цього року?

Відповідь — нікого.

НІКОГО!

Цей поїзд пішов багато років тому, коли я зіпсував те єдине, що було хороше в моєму житті. Тому, якщо хтось мене слухає, якщо хтось хоче запропонувати тимчасову полегкість від цих веселощів, від цих піднесених радощів, відомих також як моє особисте чистилище, я буду вдячний.

Щиро —

твій Скрудж

— Що пишеш? — питає Арден, коли заходить у мою крамницю будівельних матеріалів.

Я підіймаю голову й бачу сімдесятирічного листоношу в червоно-зеленій смугастій водолазці під сорочкою для боулінгу.

Ага, навіть мої найближчі друзі, попри сорокарічну різницю у віці, не можуть втриматися від вимушеної необхідності весело проводити час.

— Нічого, — відповідаю я, зминаю лист і викидаю його у смітник. Чому я гадав, що мені полегшає від фіксування на папері свого презирства до святкового різдвяного періоду? — Ти готовий?

Арден бере сумку для боулінгу й усміхається.

— Готовий. Але ти, схоже, ні. Де твоя сорочка для боулінгу?

— У машині. Перевдягнуся, коли доберемося.

— Було б краще, якби ми прийшли на вечір боулінгу вже вбрані. Страхітливіше.

Я важко зітхаю і кладу обидві руки на касу.

— Ардене, я щойно промучився дві години, бо допомагав кучерявим бабусям у святкових жилетах обирати різдвяні гірлянди, в яких вони, на мою думку, матимуть найкращий вигляд під час різдвяного параду, що цього тижня відбудеться в спільноті для літніх людей. Дай мені спокій хоч на секунду.

— Знаєш, «Різдво — дурниці й нісенітниця»1 було б менш багатослівним.

— Візьму до уваги, — відповідаю я. — Дай мені закрити касу, а тоді я відвезу твою зморшкувату дупу в Порт-Сноу.

Коли я витягаю касу й несу її в підсобку, Арден вигукує:

— Ця твоя хамська прикра поведінка останнім часом не має нічого спільного з тим, що Нола Біслі повернулася в місто, еге ж?

Я зупиняюся, м’язи моєї спини напружуються, руки міцніше стискають касу.

Чи має моя паскудна поведінка — разом із божевільним листом до Різдва — щось спільне з тією, що пішла, з жінкою, яка щойно повернулася до нашого маленького зимового містечка в самому серці штату Мен?

Безумовно, має.

розділ перший

НОЛА

— Поглянь на цих фігуристих чоловічків, — каже бабуся Луїза й перебирає численні декорації в крамниці «Вічне Різдво».

Цього ранку ми заїхали в Порт-Сноу, щоб зазирнути у «Лобстер Лендінг» — улюблений у нашому куточку світу сувенірний магазин, що славиться своєю м’ятною помадкою. Бувши палкими шанувальниками цієї помадки, ми мали стояти першими в черзі, тобто бабуся Луїза мала бути першою в черзі. І завдяки своїй тростині, прикрашеній до свят, немов справжня цукеркова тростина, вона прибирала людей зі свого шляху й просто розігрувала карту бабусі, що насправді давала їй право ігнорувати суспільний стандарт «тримати свою тростину при собі», не отримуючи за це відплати.

Я зиркаю в бік бабусі Луїзи й бачу, що вона проводить вказівним пальцем по вирізьбленій скляній прикрасі у формі чоловічка, — новинці, яку щороку продають у крамниці «Вічне Різдво». І щороку бабуся Луїза нею милується.

— Може, ти здасися нарешті й купиш собі таку? — запитую я.

— Не мели дурниць, — вона кладе чоловічка на місце. — Тридцять два долари — обурлива ціна за таку прикрасу. До того ж я з тих жінок, чиї прикраси є втіленням розкоші та класу. У моїй вітальні немає місця для такого язичницького різдвяного декору.

— А як щодо спальні? — запитую я й підштовхую її плечем.

Бабуся Луїза усміхається, її яскрава рожева помада розтягується по губах.