Почни спочатку, Джорджіє!

Розділ 1

Джорджія

Так, так, так.

Чергові зміни.

Крізь вітрове скло з мокрого від поту сидіння мого старого «пріуса» я з недовірою витріщаюся на фасад магазину. Його ледь можна було впізнати. Востаннє, коли я тут була, над входом на червоно-помаранчевій вивісці виднілося «М ин & к е Н ля», замість «Магазин і кафе Нікеля», а на вітрині як-небудь висіло безліч білих рекламок. На кожній із цих криво прикріплених прямокутних рекламок червоним маркером було написано про тижневі розпродажі ящиків води чи пива, свинячих шкурок і паперових рушників.

Правду кажучи, магазин був таким самим щоразу, коли я туди заходила: і в дитинстві, і в підлітковому віці, і під час мого останнього візиту.

Зараз «Нікель» зовсім інший. Колись тьмяний та брудний фасад охайно помалювали в яскраво-білий колір, нова вивіска має вишуканий вінтажний вигляд та ідеально рівно висить над блискучо чистою вітриною. Замість кривих рекламок — гідні інстаграму зображення в’язаних кошиків, кожен з яких наповнений свіжими продуктами та хлібом, і яскравих скляних банок, повних консервації та джему.

«Що за чортівня», — бурмочу собі під ніс, хоча і не знаю, чому така здивована. Бел уже декілька місяців тараторить про зміни в нашому колись непримітному, трохи пошарпаному рідному містечку Дарентвіллі, що в штаті Вірджинія. Магазини, туризм, оновлена територія біля річки допомогли моїй найкращій подрузі внести корективи й у її життя. Бел переїхала з мегаполіса в маленьке містечко, із чайлдфрі перетворилася в майбутню маму, а замість постійної роботи в офісі, обрала посаду консультантки з неповною зайнятістю, та ще й працює дистанційно.

Побачивши цю оновлену версію «Нікеля», я мала б радіти за Ерні Нікеля, який керував цим закладом бозна-­скільки, і за Бел, якій, мабуть, ця нова версія дуже подобається. Однак мені якось сумно та ніяково, і не лише тому, що, найімовірніше, полуничний коктейль, який я хотіла замовити, тут більше не продають.

Я починаю дратуватися через те, що оновлена вітрина так спантеличила, і в мене закрадаються майже непомітні сумніви щодо рішення сюди повернутися. Зиркнувши в дзеркало заднього виду, насуплююся від доказів свого спонтанного рішення поїхати з Лос-­Ан­дже­ле­са. Дві валізи, велика сумка та чотири найбільші чорні мішки для сміття вмістили все моє життя за останні дев’ять років.

І там безлад.

«І тут безлад», — думаю я, затуляючи очі долонями та важко зітхаючи. Понад чотири тисячі кілометрів у дорозі, і я вже навіть не думаю про те, що сталося з моїм життям за останній місяць. Про ті зміни, які залишили мене без роботи, без дому та без будь-яких планів на майбутнє. Кожні п’ять хвилин я чую від телефона уявну мелодію, яку встановила лише на Надю. Підсвідомо чекаю, що будь-якої миті вона зателефонує та скаже, що її раптові плани кардинально змінити своє життя — відмовитися від успішної кар’єри, світського життя в LA та цілковито незамінної особистої помічниці — були величезною помилкою.

«Для тебе так буде навіть краще, Джорджіє, — сказала Надя, коли вантажники пакували останні її речі. — Ти нарешті зможеш робити все, що тобі заманеться».

Ставлю галочку навпроти пункту «Спальня» у списку для переїзду, не перестаючи посміхатись і кивати у відповідь, та щосили намагаюсь ігнорувати моторошну порожнечу в моїй голові від фрази «все, що тобі заманеться».

Надто пізно згадавши, що під час цієї поїздки через усю країну я пообіцяла собі перевіряти сповіщення значно рідше, тягнуся за телефоном. Чому просто не приклеїти його до моєї руки, їй-богу.

На екрані світиться лише одне сповіщення від Бел. Я бачу безліч емоджі, які б мали передати її захоплення від мого раптового переїзду: хлопавка, усміхнене обличчя з очима-серцями, дві жіночки з кролячими вушками-плейбой, які стоять у дивній позі, серця, що виблискують. Повідомлення зовсім не в дусі «можеш зробити це негайно?», якого було так багато в моєму житті останніми роками. Хоча воно нагадує, що можливість провести час із Бел — єдине, що допоможе заповнити цю моторошну порожнечу всередині.

Щонайменше я справді хочу з нею побачитись.