У світлі світляків. Там, де тиша. Книга 3

Заметіль жбурляла уривки простору та часу в різні боки, закручувала все навколо у чорно-білу мішанину з темряви та снігу й, здавалося, намагалася потопити у цій імлі цілий світ.

Раз за разом у навколишньому хаосі лунали перегукування, схожі на ті, якими спілкуються кити у глибинах океанів. Ці вигуки рвучко хапав вітер, закручував у сніжки і кидав поміж гір та лісів. Серед вируючого у пітьмі снігу годі було розгледіти хоч щось навіть на відстані витягнутої руки, проте то тут, то там на мить спалахувало блакитне чи біле світло.

— Ліворуч! — пролунав у Тімовому навушнику різкий вигук Ніка.

Але хлопець так занурився у власні думки, що навіть не встиг зрозуміти, хто і що йому кричить. Цієї ж миті прямісінько перед ними з темряви виринула довжелезна біла лопать вітряка — і Нюх з відчайдушним криком метнувся вбік. Одразу по тому, збита Тімовим плечем, маленька сталева колібрі, що летіла поряд, втратила орієнтацію у просторі й пірнула донизу мініатюрною палаючою зіркою. Єва-Ліза рвучко відпустила хлопця і, тримаючись лише однією рукою, перехилилася вниз, щоб схопити пташку.

Зараз же, остаточно втративши рівновагу, Нюх

почав

падати.

З криком перекрутившись в повітрі декілька разів,

намагаючись віднайти рівновагу

і орієнтацію у просторі

дракон

невідворотно

нісся

до

землі.

Впавши на вкрите снігом пустище, він проїхав ще близько тридцяти метрів і аж біля самого лісу в низині зупинився.

Світляки більше не блимали.

Запанували темрява і тиша.

Розплющивши очі, Тім не побачив зовсім нічого. Дивився перед собою і, здавалося, ніби він посеред пустоти. Ніде. У вакуумі.

Тім ще мить вдивлявся у розлиту попереду пітьму, яка щільно заповнила собою все — кожен метр, кожен закуток, кожну щілину, проте нічого не бачив.

Але натомість міг би заприсягнутися, що чує якийсь звук. Зовсім близько, на відстані витягнутої руки. Звук тихого плачу.

Здавалося, перед ним хтось сидить. Хлопець простягнув руку й торкнувся чогось м’якого і гладенького. Неначе допомагаючи йому, світло місяця повільно сковзнуло нечіткими обрисами, а тоді вихопило з темряви світлі пасма волосся, що хвилями опадали йому до руки.

— Мамо?

Жінка ввімкнула нічник із теплим затишним світлом. Вона сиділа у кріслі біля його ліжка.

— Прокинувся таки… — сказала тепло, але винувато. — Не налякала?

Він похитав головою. Мама торкнулася кінчиками пальців його скроні — і хлопець широко всміхнувся.

— Ти чого тут сидиш? Ще ж не ранок?

— Ні, ще тільки друга ночі, — пояснила Мама.

— То чого ти тут?

— Дивлюся на тебе…

Він здивувався, але тоді знову всміхнувся.

— Я теж на тебе дивлюся…

Мама усміхнулася у відповідь, хоча усмішка її мала якусь тінь, якої ніколи раніше не було.

— Щось сталося? — запитав він і сів на ліжку.

Опустивши очі, Мама знизала плечима…. Того для він чув, як домашні перешіптувалися, зачинившись на кухні, і вперше не дозволили йому приєднатися до розмови. Навіть хотів образитись, але Мама вийшла в коридор і пообіцяла, що потім обов’язково все йому розкаже. Своїх обіцянок вона не порушувала ніколи. Тож тепер, здається, вони нарешті договорили, тому вона і прийшла.

— Я завтра тобі все розповім, зараз вимикай світло і спи… — сказала Мама.

— А ти?

— А я ще посиджу тут, якщо ти не проти.

— Ні… але тобі не страшно?

Мама на мить застигла, ніби замислившись над чимось важким, але потому в її обличчі знову щось змінилося, й воно стало спокійним і теплим.

— Ні, я ж не сама. Тому не боюся. І ти не бійся. Кожного разу, коли буде темно або страшно, знай, що я завжди поряд… завжди з тобою. Навіть якщо ти мене не бачиш.

Він кивнув. Мама витерла почервонілі очі і, нахилившись, поцілувала його у скроню. Тоді хитнула пальцем дерев’яні пташечки, що висіли над ліжком, — і вони «полетіли» колом одна за одною, відкидаючи на стіни великі крилаті тіні. Ці пташечки він із дідом і батьком вирізали з дубової гілки, що зламав вітер.

— Ну лягай, вкривайся…

— Поспиш поряд?

— Думала, ти вже дорослий для цього…

— Сьогодні ні…

Мама всміхнулася, вимкнула світло і, примостившись на краю, обійняла його зі спини. Він довго слухав, як вона дихає, і відчував себе абсолютно щасливим.