Усі ті розбиті місця

Маркусові Зузаку

Частина 1

Донька диявола

Лондон, 2022 / Париж, 1946

1

Якщо кожна людина справді винна, за словами Вольтера, в усьому добрі, якого не зробила, то я ціле життя переконувала себе, що не винна в усьому злі. То був зручний спосіб десятиліттями зносити самовільне вигнання з минулого й дивитися на себе як на жертву історичної амнезії, виправдану від звинувачень у співучасті і звільнену від провини.

Проте остання моя історія розпочинається з предмета геть банального — канцелярського ножа — і ним же закінчується. Мій ніж за кілька днів до того зламався, а оскільки я тримаюся думки, що в кухонній шухляді цей корисний інструмент не зайвий, то подалася до місцевого господарського магазину по новий. Коли ж повернулася, на мене вже чекав лист з агенції нерухомості: мені, як і кожному мешканцю Вінтервіл-корту, люб’язно повідомляли, що помешкання внизу під моїм виставлено на продаж. Попередній мешканець, містер Річардсон, прожив у першій квартирі років тридцять, але незадовго до Різдва помер, і тепер його оселя стояла пусткою. Сусідова донька, логопед за професією, жила в Нью-Йорку і, наскільки мені було відомо, до Лондона повертатися не планувала, тож я мусила хоч-не-хоч змиритися з тим, що незабаром доведеться спілкуватися у вестибюлі з незнайомцями, а може, навіть удавати інтерес до їхнього життя або й розголошувати на їхнє прохання якісь незначні подробиці про себе.

Між мною і містером Річардсоном панували ідеальні добросусідські стосунки: з 2008-го року ми з ним не обмінялися й словом. Спершу ми ладнали непогано — він час од часу піднімався до нас зіграти в шахи з моїм покійним чоловіком Едґаром, — але формальності чомусь так і не відкинули. Я завжди була для нього «місіс Фернсбі», а він для мене — «містером Річардсоном». Востаннє я переступала поріг квартири внизу через чотири місяці після смерті Едґара, коли сусід запросив мене на вечерю, а за столом заходився підбивати клинці. Його зальоти я відкинула, і він сприйняв це кепсько, тож відтоді ми перетворилися, фактично, на незнайомців — наскільки можуть бути незнайомцями двоє людей, які мешкають в одному будинку.

У документах моя оселя в Мейфейрі значиться як квартира, але, правду кажучи, десь із таким самим успіхом Віндзорський замок можна назвати хатинкою, куди виїжджає собі на вихідні королева. Кожна квартира в нашому будинку — загалом їх п’ять, одна на першому поверсі і по дві на обидвох поверхах вище, — це тисяча п’ятсот квадратних футів першокласної лондонської нерухомості, у кожній є три спальні та дві з половиною ванні кімнати, кожна має вид на Гайд-парк, і завдяки цьому оцінюють їх, як мені відомо з достовірних джерел, десь у 2–3 мільйони фунтів стерлінгів кожну. За кілька років після нашого одруження Едґар отримав значну суму грошей — несподіваний спадок від тітки, старої діви, і хоча сам він волів би переїхати до якогось спокійнішого району поза межами центрального Лондона, я ще раніше провела невеличке дослідження і вирішила, що житиму не просто в Мейфейрі, а саме в цьому конкретному будинку, якщо тільки матиму таку нагоду. З огляду на фінанси це здавалося не надто ймовірним, аж ось одного дня тітка Белінда, наче deus ex machina, взяла й померла, і все змінилося. Я завжди мала намір пояснити Едґарові, чому так відчайдушно прагнула жити саме тут, але якось справа до цього так і не дійшла, й нині я неабияк про це шкодую.

Мій чоловік дуже любив дітей, але мене переконав тільки раз, і 1961-го в нас народився син, якого назвали Кейденом. Останніми роками, коли вартість нерухомості зросла, Кейден не раз намовляв мене продати помешкання і купити натомість щось менше у не такій дорогій частині міста, проте, підозрюю, спонукало його до цих розмов лише хвилювання, що я можу й до ста років дожити, йому ж тим часом страх як кортить отримати частку своєї спадщини зараз, поки він ще досить молодий, щоб нею насолоджуватися. Кейден був одружений уже тричі й тепер заручений учетверте; з жінками, які з’являються в синовому житті, я більше не знайомлюся. Бо ж ледь устигнеш з котроюсь запізнатися, як глянь — а її вже відправлено в утиль, перед вами нова модель, і треба збавити купу часу, щоб дізнатися про всі властиві їй особливості, як то буває з новою пральною машиною чи телевізором. У дитинстві син і з друзями поводився так само безжально. Ми регулярно спілкуємося по телефону, і він що два тижні заїжджає до мене на вечерю, проте стосунки у нас складні; почасти зіпсувалися вони через те, що, коли йому було дев’ять, я зникла з його життя на цілий рік. Правда така, що з дітьми мені просто незатишно, а з хлопчаками — то й поготів.