Словник загублених слів

Пролог | Лютий 1886

Найпершим загубилося інше слово. Воно прийшло у Скрипторій в уживаному конверті, на якому попередню адресу закреслили, а натомість написали: «Докторові Мюррею, Саннісайд, Оксфорд».

Відкривати листи було татовою роботою, а ­моєю — лиш сидіти в нього на колінах, немов королева на троні, й допомагати діставати слова з паперових обгорток. Тато мені казав, у який стосик класти слово, а іноді зупинявся, клав свою руку на мою і проводив моїм пальцем по літерах, нашіптуючи їх мені на вухо. Потім промовляв ціле слово, а я повторювала за ним, і тоді він пояснював, що воно означає.

Це слово було написане на клаптику брунатного паперу, абияк відірваного таким чином, щоб відповідати бажаним замірам доктора Мюррея. Тато завмер, і я приготувалася вивчити нове слово. Але він не поклав своєї руки на мою, і, коли я озирнулася, щоб його поквапити, вираз його обличчя мене зупинив; хоч ми й сиділи зовсім поруч, він, здавалося, був десь дуже далеко.

Я знову подивилася на слово, силкуючись збагнути бодай щось. Уже самотужки, без татової руки, обвела пальцем кожну літеру.

— Що тут написано? — запитала я.

— Лілія, — відповів тато.

— Як мама?

— Так, як мама.

— Тобто мама теж буде в Словнику?

— У певному сенсі так.

— А ми всі будемо в Словнику?

— Ні.

— Чому?

Я відчувала, як здіймаюсь і падаю в такт татового дихання.

— Щоб потрапити в Словник, ім’я повинне щось означати.

Я знову подивилася на слово.

— А мама була як квітка? — запитала я.

Тато кивнув:

— Так, як найкрасивіша квітка.

Він узяв у руки слово і прочитав речення, написане під ним. Відтак перевернув клаптик паперу на інший бік, шукаючи ще щось.

— Текст неповний, — сказав тато. І перечитав написане знову, бігаючи поглядом по словах, немовби шукаючи те, чого бракувало. А потім поклав слово на найменший стосик.

Тато відсунув крісло від сортувального столу. Я опустилася на ноги і приготувалася брати перший стос папірців. Це ще одне завдання, з яким я допомагала, і мені дуже подобалося дивитись, як кожне слово знаходить місце у котрійсь із комірок. Тато взяв до рук найменший стосик, і я спробувала здогадатись, у яку комірку треба буде покласти маму. «Не задалеко і не заблизько», — проспівала сама до себе. Та замість того, щоб віддати слово мені, тато ступив три довгі кроки до каміна і кинув його в полум’я.

Усього там було три папірці. Коли вони випурхнули з татових пальців, кожен закружляв у своєму танку, піддавшись потоку гарячого повітря. Я побачила, що слово «лілія» почало скручуватися, ще не долетівши до полум’я.

Я мимоволі закричала і кинулася до каміна. Й одразу ж почула, як тато кличе мене до себе. Один папірець досі витанцьовував у повітрі.

Я простягнула руку, щоб урятувати його, хоч брунатний папір уже обвуглився, а літери, написані на ньому, перетворилися на тіні. Думала, що зумію втримати його, немов торішній дубовий листочок, вибляк­лий і крихкий, але, коли торкнулася пальцями слова, воно розсипалося.

Я, мабуть, застигла б у цій миті назавжди, якби тато не відсмикнув мене з такою силою, аж мені перехопило дух. Він вибіг зі мною зі Скрипторію й запхнув мою руку в сніг. Татове обличчя пополотніло, тож я сказала, що мені анітрохи не боляче, але коли розтиснула долоню, то побачила обвуглені залишки слів на обпеченій шкірі.

Деякі слова важливіші за інші — я засвоїла це, виростаючи у Скрипторії. Утім, мені знадобилося чимало часу, щоб збагнути чому.

Частина перша | 1887–1896

Batten–Distrustful

Травень 1887 року

Скрипторій. Це слово звучить так, немов позначає грандіозну будівлю, у якій навіть найневагоміший крок розходиться луною між мармуровою підлогою й позолоченим куполом. Але це був просто сарай у садку одного з будинків у Оксфорді.

Замість лопат і граблів у цьому сараї зберігалися слова. Кожнісіньке слово англійської мови записувалося на аркуш завбільшки з листівку. Їх надсилали поштою з усіх куточків світу, і вони стосами лежали в сотнях комірок, розставлених вздовж стін. Скрипторієм це місце назвав доктор Мюррей — либонь, він вважав принизливим зберігати англійську мову в садовому сараї, — але решта працівників називали це місце просто Скриппі. Усі, крім мене. Мені подобалось, як латинське слово «scriptorium» перекочується на язику й м’яко приземляється між устами. Я довго вчилася його вимовляти й, коли мені це врешті вдалося, не хотіла замінювати його на будь-яке інше слово.