Літературна кухня, або порадник прозаїка-початківця

Серія «Красиве і корисне»

Сергій Синюк

Літературна кухня,

або

порадник прозаїка-початківця

Передмова

Живемо в добу настільки бурхливого розквіту вітчизняної культури загалом і книжності зокрема, що автор книжечки про технологію літературної творчості на першій сторінці мусить виправдовуватися. Початково цей текст був оприлюднений в якості лекцій інформаційної спільноти «Красиве і корисне». І вже тоді довелося час від часу вислуховувати: нащо забивати молодим дівчатам і хлопцям голови отією літературою, якщо на хліб вони нею не зароблять. Хай краще їдуть на заробітки в Москву чи Болонью, а коли зароблять грошей — куплять собі нормальну освіту і посаду з нормальною зарплатою у податковій, митниці, поліції, школі, районній адміністрації (потрібне підкреслити).

Два десятиліття в Україні складалася ситуація… а більш правильно буде сказати, що цю ситуацію складали цілеспрямовано й ретельно… коли україномовний автор був непотрібен. В українських видавців було вузьке коло авторів, за видання яких платили грантодавці з Європи, меценати з діаспори, а то й рідна держава.

В українських книгарнях — море розливане російських книжок в усіх популярних жанрах, за цінами, нижчими ніж у самій Росії. А в української аудиторії — російські серіали в телевізорі. Робота в царині української культури стала волонтерством, ба навіть — партизанською інформаційною війною із тотально переважаючим противником без жодної підтримки від держави чи інших структур.

До чого це призвело — бачимо. Тільки сьогодні, в жорстоких реаліях війни, українське суспільство потрохи дозріває до усвідомлення того, що культурна «голка» для майбутнього нашої країни і кожного, хто в ній живе, не менш небезпечна, як газова. Але поки політики міркують чи варто повністю забороняти ввезення до України російських книжок — читач голосує гривнею. Продажі української книги повільно зростають. Російської — стрімко падають. Отут і проявляються наслідки двох десятиліть байдужого, а то і хамського ставлення до місцевих авторів. Цілі жанрові ніші виявились незаповненими. Донедавна вони були закидані дешевою російською книжкою. І спробуйте нині напитати в книгарні видання українською про те, як правильно вирощувати гусей, ремонтувати скутер, споруджувати дачний будиночок чи працювати з комп’ютером. Книгу з основ комп’ютерної грамотності українською я шукав більше року. До уваги патріотичних видавців із «українського П’ємонту»: коли книжка нарешті знайшлася, з’ясувалося, що вона видана в Донецьку…

Що вже казати про книги з економіки, підприємництва, нових технологій, якщо в тернопільських (!!!) книгарнях та ятках навіть «Вышивка крестиком» представлена російською мовою. Ці жанрові пробоїни можна було б ліквідувати за рік. Якби наші видавці уміли вишукувати кошти на справді масові видання. І якби фахівці у згаданих царинах (а їх в Україні не бракує!) окрім практичних навичок і професійного досвіду набули уміння цікаво та доступно про них писати.

Далеко не однозначна ситуація склалася і в белетристиці. Якщо у виробництві жіночих романів, ліричних історій з ароматами різних сортів кави уже досягнута належна кількість видань на квадратний кілометр аудиторії, а в жанрах містики й чорнухи, відьмацтва й вампірології стараннями українських видавництв з іноземним капіталом гранично допустима концентрація давно перевершена, то в жанрі історичного роману видавці здебільшого доїдають рештки пишної учти ХХ століття і півтора десятка яскравих сучасників погоди не роблять, хоч і тішать читацьку душу. Не більше авторських імен можна нарахувати і в сучасному українському детективі, причому план по кількості в цьому жанрі забезпечує один за всіх Андрій Кокотюха, а план по якості — знову ж таки один Олексій Волков.

Жанр белетризованої біографії, такий затребуваний і навіть модний нині у світі, українською мовою регулярно поповнюють від сили п’ятеро авторів…