Від снігів до спілих вишень

І небо у нас синє-синє. Якщо літній грім і гроза, то страшні, тріскучі, від чого страх аж шкіру здиблює. Зима у нас біла й пухнаста. Дороги зимові не скалічені шинами машин, і лише санний слід вишиває візерунками снігове полотно. Поруч з моєю хатою капризним горбом, як сторож, оглядає село Церковник. Це гора, а скоріше горб, з якого взимку можуть з’їжджати лижники будь-якого рівня.

Назва її, напевне, пішла від першої дерев’яної церкви, яку ледве пам’ятала моя мама Анна. На Церковнику у свої п’ять років під наглядом сусідки Троянихи я пасла нашу корову. Вона була велика, білої масті, з розкішними рогами і великим вим’ям. Проте дуже лагідна, зі смачним молоком, теплим, з пінкою. Коли на неї уважно дивитись, відчуваєш, як потріскують молочні бульбашки. Я росла звичайним непримітним дівчиськом, а може, навпаки, бо моя зовнішність викликала співчутливі погляди. Тоненькі ручки і ніжки, величезні мінливі сірі очі і русяве неспокійне волосся, яке вигорало і крутилося спіральками над чолом і на скронях. Порівняно з рожевощокими подругами, виглядала інопланетянкою, а ще сусідка Настя, що мешкала через дві хати від нас, щоб досадити мамі, їдко коментувала:

— Може, вона в тебе хвора?

Мама плакала, і мені теж смутніло у моєму ще маленькому серці.

— Та вона здорова, а що погано їсть, то з дітьми так буває.

Я була мрійницею, мені снилися кольорові сни. Коли на голубу завісу неба накочувались клуби білих хмар, я будувала з них замки, візерунки і створювала різні сюжети. Любила співати, особливо весняні гаївки, коли біля церкви дзвонили наші дзвони. Великий — поважно і заклично, а галасливо — малий.

Якогось Великодня мої худенькі ніжки пірнули у великі сандалі (в магазині не знайшлося менших). Довелося стояти ззаду, щоб не загубитися в гаївці.

Школа для мене була радістю, але смутку в ній теж не бракувало. Вчилася наче добре, займала всі ранги учнівських посад. Може, цим викликала дитячу заздрість? «Ади, оте худе мотовило, наче щось? Воно ще й співає і стрибає на фізкультурі далі за всіх».

Домашні «університети», якими керував наш батько, були жорсткими, якщо не більше. Всі родинні «параграфи» мали виконуватись безапеляційно: якщо не хочеш носити колгоспну сапу на плечі, то вчися! При цьому треба виконувати всю домашню роботу. А вона в селі — це город, кури, корова. Тільки на пасовиську можна було починати вчити уроки, потім пізно ввечері закінчувати вдома. Помиєш наколені босі ноженята, а очі самі склепаються до сну. А завтра ще по росі, коли сонечко спить, починаєш новий день, який схожий на попередній. І я росла, як пагінець, що тягнеться до світла, не відаючи ще багатьох речей. Згодом округлялося тіло, виразніли очі, волосся хвильками буйніло на голові. З’явився напіврозквітлий трепет. Я вже не гидке каченя. У мене кружляли думки радості, особливо коли почула: «Дивись, вона схожа на лісову мавку». Це було літом на пасовиську. Припікало сонце, і худобу кусали ґедзі. Моя корова довго відбивалася від них, а потім, піднявши хвіст, з вибриком шаснула в кущі, а я — за нею.

З розтріпаним волоссям і листками у ньому випхала голову з кущів, а потім вибігла на просіку. Саме там геологи щось бурили (кажуть, нафту шукали). Вдома уважно розглядала себе в дзеркалі. Розплела коси і залишилася задоволеною з думками, що дні прийдешні принесуть. Потім побігла до бібліотеки за томиком Лесі Українки.

Як на мене, час нічого не забуває і не повертає. Я закінчувала школу. Проте нема чого нарікати: у дзеркалі вже була приваблива юнка, яка ніколи не ходила на танці, хоч музика долинала до нашого подвір’я. Спитаєте, чому? Все з тієї ж причини — ще мала, ще встигнеш.

Моя дорога життя привела мене до Тернопільського музичного училища, до якого я вступила без початкової музичної освіти. Я знала багато пісень різних жанрів, самостійно вивчала біографії композиторів і початкову музичну грамоту. Основи диригування взяла у Романа, чоловіка моєї сестри Марії. Вчилася добре. Ніколи не була у «хвості». Стипендію в розмірі 20-ти карбованців отримувала регулярно. Вона була основним тримачем мого студентства.