Скеля в морі

ВЕЧІР. ТРЕТІЙ ОКРУГ Автономної Торговельної Зони Хошимін.

Важкі потоки дощу щедро поливали пластиковий навіс кафетерію. Під його покровом вирувала кухонна пара й гомоніли відвідувачі. Офіціанти спритно снували між столиками й розносили миски з гарячим супом, склянки з холодною кавою та пляшки пива.

За стіною дощу, мов люмінесцентні рибки, ковзали електроскутери.

Ліпше не думати про рибу.

Натомість Лоренс зосередив увагу на жінці, що сиділа навпроти. Вона протирала палички для їжі долькою лайму. Кольоровир абґланцу, ідентифікаційної маски, що приховувала її обличчя, коливався й мерехтів.

Ніби щось рухається у товщі води…

Лоренс стиснув кулаки й уп’явся нігтями в долоні.

— Перепрошую, а на цій штуці можна змінити зображення?

Жінка змінила параметри маски. Абґланц спроєктував непримітне шаблонне жіноче лице. Лоренсу вдалося розгледіти розмиті контури її справжнього обличчя, що час від часу ледь зринало під проєкцією.

Зринало…

— Я рідко використовую це зображення, — вібрації абґланцу згладжували тон її голосу. — Обличчя химерні. Більшість надає перевагу абстракціям.

Вона піднесла палички до рота. Локшина зникла за пікселізованою проєкцією цифрової маски, там, де мали б бути губи. За зображенням проглядалася тінь інших, справжніх губ і зубів.

Не дивись на неї. Просто починай.

— Отже. Моя історія… Те, заради чого ми тут зібралися. На архіпелаг я прибув десять… ні, виходить, вже одинадцять років тому. А до того працював у дайвінг-центрі в Начангу. На Кондао в ті часи було лише два заклади для дайвінгу: один — у престижному готелі для європейців, а другий — крихітний, ледве тримався на плаву. Його я й викупив. Заплатив якісь копійки. Тоді Кондао був місцем сонним, малозаселеним та маловідомим. Місцеві взагалі вважали його проклятим.

— Проклятим?

— Раніше всю ту територію займала в’язниця. На тамтешніх цвинтарях лежать покоління дисидентів, закатованих до смерті черговим режимом. Не те щоб ідеальне місце для підприємництва, правда? Може, й так. А втім, ліпшого місця, щоб просто жити, годі й уявити. Звісно, й проблем тут вистачало. Та що там — ціла купа. Фактично весь архіпелаг, суша й навколишні води, входив до складу Глобального природоохоронного парку. Риболовля й полювання — під суворою забороною. Раз на рік навіть навідувались якісь наглядачі з ООН, звіти писали. Але насправді сюди постійно заходили рибальські човни, розбивали коралові рифи тралами, труїли рибу ціанідом та глушили її динамітом. А єгері — всі до одного корумповані, що й не дивно з такими мізерними зарплатами. Вони продавали черепашачі яйця, рифову рибу та все, на чому могли нагріти руку. Та й місцеві не відставали: полювали з гарпунами, пірнали по молюски. Мій помічник Сон — той теж пірнав без акваланга.

— А де він зараз?

— Я ж казав уже. Не знаю. Після евакуації ми втратили зв’язок.

— Це ж він був із вами на човні? Тоді, коли все сталося.

— Він. Саме збирався розповісти про це. — Радше ­ намагався відтягти момент. — Затонулий корабель — то тайський вантаж­ник. Вітрильник зі сталевим корпусом, метрів шістдесят завдовжки. Пішов на дно наприкінці двадцятого століття. Це єдине затонуле судно у В’єтнамі, в яке можна заплисти під час пірнання. До нього лише двадцять метрів углиб, але умови там зазвичай погані — сильна течія і майже нульова видимість. Місцина суто для клієнтів, які знають, що роблять. А таких на Кондао небагато, тож ми там роками не бували. Того разу ми пірнали із самого ранку. Був несезон. Ще й видимість паскудна, метри на два. Та хлопець хотів пірнути до затонулого судна. Тож ми занурилися у воду і почали спуск. Нас було двоє.

Лоренс на мить затих.