Єнот Ракета та інші герої

Передмова

Тварини, як і люди, потерпають від війни. Відколи Росія напала на Україну, загинули тисячі тварин і ще тисячі врятували небайдужі люди. Російські військові знищували ферми та свійських тварин, руйнували заповідники, отруювали й мінували моря і річки. Українці ж намагалися рятувати усі життя, адже кожне з них — цінне.

З перших днів в евакуаційних потягах, автомобілях і автобусах їхали не лише люди, а й коти, собаки, папуги, черепахи, морські свинки та хом’яки… З перших днів у зону бойових дій їхали волонтери, щоб евакуювати тварин або хоча б привезти їм корми.

Ми всі плакали та крізь сльози сміялися над історіями порятунку, що відбувалися фактично на наших очах. Ми раділи порятунку киці Глорії (Шафи), що застрягла на сьомому поверсі розбомбленого будинку в Бородянці. І плакали разом з акіта-іну Ріні, яка стала «макарівським Хатіко» і місяць чекала господиню на порозі будинку. Одна бабуся з Маріуполя прийшла у волонтерський центр із чорним півнем Тошею, з яким вони пережили бомбардування. Інша бабуся зав’язувала своїй собачці Боні вушка зеленою хусткою, щоб та не боялася вибухів. Пес Патрон за цей час став найвідомішим псом нашої країни.

Тварини разом із нами переживають війну, страждають, сумують і дарують нам розраду та любов. Тому вони стали важливою частиною життя на війні. Не лише котів і собак, а й зайців, пташок та оленів рятують наші військові. Тварини живуть на позиціях, в окопах і бліндажах, їздять на БТРах, попереджають про «прильоти» і навіть надають психологічну допомогу. Після складних завдань і операцій військові граються з кошенятами, годують пташок або тренують собак. Один мій друг привіз із фронту руде кошеня Фоксіка, що стало улюбленцем родини. А знайомі морпіхи не їздять на завдання без пса Арчі, якого побитим щеням колись знайшли на заправці.

Ми з ілюстраторкою Марією Шевченко та командою «Видавництва Старого Лева» зробили цю книжку, щоби розказати про мужність і людяність українців у часи страшних викликів, розповісти про те, що добро та любов завжди перемагають. Ми віримо, що ці історії про порятунок тварин зроблять світ трішечки добрішим.

Євгенія Завалій

Брецель спав, підклавши лапи під свою величезну голову з яскраво-помаранчевою гривою. Йому снилося, як він гуляє саваною, як лапи провалюються у м’який червоний ґрунт, шкіру лоскочуть злаки, яких тут удосталь. Лев народився в африканській савані, грався із братами під величезним баобабом, ніжився у променях пекучого сонечка й не знав жодних бід. Поки його не викрали й не відправили жити у звіринець в Україні.

І хоч тут теж були м’які ґрунти з домішками вугілля, вітер часто приносив пил, як і вдома, трави були високі, сонце велике й червоне, але тут не було головного — свободи. Тож Брецель часто згадував своє дитинство в Африці та мріяв повернутися додому.

Тим часом лев ріс і мужнів, отож дуже скоро перетворився на величного красеня з розкішною гривою. А як він рича-а-а-ав! І хоч у зоопарку мешкали й інші леви та левиці, всі одразу визнали Брецеля своїм вожаком. Він був наче справжній Король Лев.

Свої королівські обов’язки Брецель виконував дуже старанно: носив корону, піклувався про підопічних, вирішував суперечки між левами й іншими тваринами в зоопарку. Та все ж Брецель більшість часу мирно дрімав у своєму вольєрі (адже бігати було ніде та й нікуди, а полювати не потрібно, бо їжу приносили).

Так було і того дня, коли він спав і бачив червоний пил савани. Аж раптом щось гучно вибухнуло. А тоді ще, і ще, і ще… Брецель перелякався, не міг зрозуміти, куди бігти й що робити. Навколо зоопарку здіймався дим, а снаряди продовжували летіти. Леви ревіли, ведмеді намагалися вирватися з вольєрів, вовк вив од страху. Брецель не міг опанувати себе: його били сильні дрижаки й не було сил навіть кудись заховатися.

Нарешті обстріл припинився, але звірі ще довго не могли оговтатися. Деякі були поранені, тож працівники зоопарку надавали їм допомогу. Брецель сидів заціпенілий, аж тут до нього у вольєр завітала ґава. (А треба сказати, що ґав у нас усюди багато: вони розумні, усе про все знають і довго живуть на світі. Брецель не пам’ятав, чи були ґави в Африці, але в Україні вони постійно пхали носа в усі справи.)