Кволітіленд

З Петера Безробітного вже досить.

— Ніхто, — звертається він.

— Так, Петере? — питає Ніхто.

— У мене зник апетит.

— Окей, — відповідає Ніхто.

Ніхто — це персональний цифровий асистент Петера. Петер сам обрав це ім’я, бо часто в нього виникало відчуття, ніби поруч нікого немає. Хто йому допомагає? — Ніхто. Хто його вислухає? — Ніхто. Хто з ним поговорить? — Ні­хто. Хто його догляне? — Ніхто. Хто приймає за нього рішення? — Ніхто. Хто його любить? Часто йому здавалося, що ніхто. Петер у ТОПі, бо Ніхто — це ТОП-асистент. ТОП — абревіатура від «Твої-Особисті-Потреби»; спочатку це була пошукова система, де належало вводити запитання за допомогою голосової команди, а ще раніше — навіть на клавіатурі. За своєю суттю ТОП усе ще залишається пошуковою системою, але тобі більше не доведеться ставити запитання. ТОП знає, що ти хочеш знати. Петеру вже не треба витрачати час на пошук потрібної інформації. Потрібна інформація сама намагається знайти Петера.

Ресторан, у якому Петер сидить зі своїми друзями, теж знайшов Ніхто за вирахуваними вподобаннями Петера та його друзів. Ніхто також одразу замовив підходящий Петеру бургер. На серветці написано «Найкращі бургери з перероб­леного м’яса від Кволітісіті». Та попри це Петеру він не сподобався. Можливо, причина полягала в тому, що ресторан мав відповідати не лише смаку Петера, а й балансу його рахунку.

— Пізно, — каже він друзям. — Народ, я вже піду.

У відповідь лише якесь нерозбірливе бурмотіння.

Петеру подобаються його друзі. Їх теж для нього знайшов Ніхто. Але інколи — він не знав, чому саме це відбувалося — під час зустрічей з ними в нього псувався настрій. Петер відсунув тарілку, на якій лежала ще добра половина його переробленого бургера, й одягнув куртку. Ніхто попросив рахунок. Його одразу ж принесли. Як у більшості ресторанів, офіціант був людиною, не андроїдом. У наш час машини вміють так багато, але досі не можуть донести повну чашку з точки А в точку В, не розхлюпавши її. До того ж люди дешевші. Не треба витрачати кошти на їхню купівлю чи обслуговування. А в ресторанному бізнесі — ще й не треба платити зарплату. Вони працюють за чайові. Андроїда за чайові не роздобудеш.

— Як ви хочете розплатитися? — питає офіціант.

— TouchKiss, — відповідає Петер.

— Добре, — каже офіціант, проводить пальцем по своєму кволітіпаду, й кволітіпад Петера вібрує у відповідь.

З моменту впровадження TouchKiss цей платіжний засіб миттю став популярним. Дослідники з корпорації якості «КволітіКорп» — корпорації, що робить твоє життя кращим, — виявили, що відбиток губ значно складніше сфальшувати, ніж відбитки пальців. Проте критики стверджували, що річ тут в іншому — «КволітіКорп» хотіла емоційно ще дужче прив’язати клієнтів до своєї продукції. Але навіть якщо в них справді була така мета, то на Петерові це аж ніяк не спрацювало. Він торкається губами свого кволітіпада без жодних почуттів. Другим поцілунком підтверджує звичні 32 відсотки чайових. Після восьмисекундної бездіяльності кволітіпад переходить у режим stand-by, і екран гасне. Петер бачить своє темне відображення, яке ніби теж дивиться на нього. Невиразне біле обличчя. Не потворне, просто невиразне. Таке невиразне, що Петеру інколи здає­ться, наче він сам себе плутає з кимось іншим. У такі миті, як оце зараз, він думає, що з екрана на нього витріщається хтось інший.

Перед дверима на нього вже чекає безпілотний автомобіль. Його викликав Ніхто.

— Добрий день, Петере, — каже автомобіль. — Ви хочете додому?

— Так, — відповідає Петер і сідає в машину.

Без подальших питань про дорогу чи адресу автомобіль вирушає. Вони знають один одного. Принаймні авто знає Петера. На екрані видно ім’я автомобіля. Карл.

— Гарна погода, правда? — питає Карл.

— Вимкни смолток, — завважує Петер.

— Тоді для вашого задоволення я зараз увімкну найромантичніші рок-балади всіх часів, — каже авто і вмикає музику.

Уже двадцять три роки Петер слухає романтичні рок-балади. Все своє життя.

— Вимкни, будь ласка, — прохає він.