Закохані: роман

Вони божевільні?

Рене Кревель

«У День всіх святих у нашому Сентонжі зазвичай стоїть чудова погода — тепла, сонячна.

Тоді увесь цвинтар нагадує величезну клумбу з хризантемами розмаїтих форм і яскравих кольорів. Іду від могили до могили і, милуюся величезними білими, жовтогарячими чи золотистим кулями; їх так багато, і вони так щільно притулилися одна до одної, що здаються мені штучними!

Гладжу потайки кілька квіток, упевнюючись, що вони живі.

Є тут і кущові хризантеми з маленькими жовтими, червоними або фіолетовими квіточками, від чого горщики, у які вони посаджені, схожі більше на святкові букети.

Купила на базарі два таких скромних букетики, і кладу їх праворуч і ліворуч від нашого склепу. Потім на мить завмираю, щоб відвідувачі цвинтаря подумали, що я молюся.

Коли повернулася наступного дня, побачила їх перекинутими поривом вітру. Знову ставлю їх прямо і підпираю камінцями, «позиченими» на сусідній могилі, нібито занедбаній. Квіти заберу днів через десять — не люблю, щоб живі рослини засихали чи замерзали на могилі, тоді й покладу камінці на місце. Хто краде на цвинтарі? Хіба що незабобонні люди...

А я забобонна!»

У своїй кімнаті сидить за невеликим письмовим столом із червоного дерева молода брюнетка. На мить підв одить голову і зупиняє перо. Чорний зошит під молескіновою палітуркою, у якому вона щось занотовує, схожий на бухгалтерську книгу. Маріанна вибрала цей зошит з-поміж багатьох інших із блискучими, барвистими, привабливими палітурками, які пропонують у відділі канцелярських товарів Будинку преси письменникам і школярам, саме через його строгий вигляд.

На першій сторінці написала чорним чорнилом капсульною ручкою назву зошита: «Без коханого».

Написаний у ньому дрібним, чітким почерком текст починається на третій сторінці і продовжується без жодного закреслення чи виправлення.

Маріанна перечитує щойно написане, нічого не змінює, після чого знову пише:

«Якщо я прийшла сюди двічі поспіль у поминальний день, і якщо збираюся приходити знову, то лише тому, що сподіваюсь завоювати у такий спосіб прихильність тих, хто нещодавно опинився в іншому світі: моїх батьків і моєї старенької хресної матері... Я їх дуже любила! За життя не зуміла їм цього сказати, але тепер вони повинні знати це краще, ніж раніше; вони, безперечно, намагатимуться якось віддячитись мені, вони це зможуть, якщо захочуть...

Зокрема, вони могли б посприяти, щоб я зустрілася з Мішелем. І побачила його хоча б здалеку. Чому б ні? У цьому немає нічого поганого...

Зрештою, маю право приїжджати до Сентонжа у день Всіх Святих, це навіть мій обов’язок. Мішель також, адже частина його сім’ї, у тому числі його мертвонароджена донечка, поховані тут. Мабуть, він теж прийде на цвинтар — о котрій годині? — у супроводі дружини, дітей, може, сестер, тобто усіх тих, кого я називаю його «домочадцями», — його найближчої охорони, яка йому так потрібна... Проти мене?

Востаннє я зустріла його — він був разом із друзями, а я сама, — випадково; він чомусь увесь час витріщався на носки своїх черевик. Якби я була його дружиною, то ця дивна звичка дивитися на ноги у зазвичай сміливого чоловіка мене насторожила б. Та його жінка, мабуть, настільки впевнена в собі, що й гадки не має, що її чоловік може мати іншу жінку, тобто мене. Чи здогадується вона тим паче, що у нас був не короткий роман, а ми були тривалий час пройняті пристрастю? Великим коханням?

Тепер усе це позаду. Ми з ним розійшлися.

Відтоді Мішель ні разу мені не телефонував; я йому також.

Усе ж у цей поминальний день відчуваю попри все, що ніщо ніколи повністю не вмирає. А те, що було дуже сильним — таким сильним, немов кохання, — неможливо стерти з пам’яті, навіть якщо дуже бажаєш.

Доказом цього є стовпище, безперервна вервечка людей зі стількома квітами у горщиках, що доводиться ходити по них по кілька разів від могил до машин.

Горщики з квітами всюди: на могильних плитах, на етажерках для квітів, спереду і з боків склепів, навіть стоять на алеях. Усе кладовище вкрите яскравим хвилястим килимом.