Заручники душі

Жив-був колись, жив-був тисячу і тисячу разів чоловік, вирваний з життя іншими чоловіками.

І ось цей раз, і ось цей чоловік.

Йому пощастило. Він живий. Він повертається.

Два слова пульсують у його жилах: «Я повертаюся». Відтоді як зрозумів, що його справді звільняють, зарився у ці два слова. Сховався у них, щоб вони тримали разом його кров і кістки.

Чекати. Не піддаватися. Ще ні. Обманена ейфорія призводить до руйнівних наслідків, він це знає. Не може собі це дозволити, це також знає. Тому бореться. Так, як боровся, щоб не впасти у жах, кілька місяців тому, коли наезнайомі чоловіки буквально силою відірвали його від узбіччя тротуару в охопленому безумством місті, зв’язали, швидко, грубо заштовхали в машину, перетворивши його життя на камінчик, що стискаєш у кишені. Він це пам’ятає. Скільки точно місяців минуло відтоді? Він більше не знає. Знав раніше, бо рахував їх, але тепер уже нічого не пам’ятає.

Сьогодні вранці його вивели з кімнати, в якій утримували, зняли з ніг пута, як знімали щоранку і щовечора, ведучи із зав’язаними очима до смердючої діри, що правила за туалет. Проте цього разу він не нарахував, як зазвичай, вісімнадцять кроків. Дев’ятнадцять, двадцять, двадцять один… Він перестав рахувати, і серце його шалено билося. З усе ще зав’язаними очима його привели до літака.

Почув вимовлені по-англійськи слова — бо ж увесь цей час до нього зверталися лише цією мовою. Не впізнав такого своєрідного голосу того, хто іноді приходив до нього побалакати про їхню справедливу боротьбу. І тут раптом почув, як хтось промовив по-французьки слово «вільний». Уперше по-французьки. Розчулившись, він ледь не заплакав. Від цього слова і від мови… У нього в грудях щось ніби вибухнуло.

Акцент був настільки відчутний, аж він злякався, що неправильно зрозумів почуте слово. Перепитав: «Вільний?» — і йому відповіли: «Yes, вільний», і сказали слово «Франція».

Тоді він почав безперервно повторювати «Франція». Потім інші два слова: «Я повертаюсь». І вони вселяли в нього надію.

Відтоді перебуває у проміжному стані. Ніби вже й не бранець, але ще й не вільний. Не може второпати, хто ж він насправді. Він не у в’язниці.

Коли його викрали, все різко змінилося. Він був вільною людиною і раптом став полоненим, це ясно. Насильство, ось що. Відтоді насильство було підступним. Бо тепер зазнає його не лише від інших. Він увібрав його в себе.

Насильством для нього тепер стала абсолютна недовіра — він не довіряє навіть тому, що сам відчуває.

Тішитися, повторюючи слово «вільний», наразі не може. Призупинено.

Поки не повернеться додому, поки до нього не доторкнуться руки знайомих людей, поки не почує довкола себе вимовлені рідною мовою слова, — о, як він про це мріяв! — залишатиметься у цьому проміжному стані. І боятиметься.

Струмінь повітря такий сильний, що вже важко дихати. Коли піднімався по трапу, то пронизував його наскрізь. Тепер намагається зосередитись на музиці, що лунає у нього в голові. У полоні, коли всередині у нього все, здавалося, вибухало, завдяки їй він тримався. Ніколи не подумав би, що може так добре зберегти в пам’яті цю музику. Минуло вже багато років відтоді, як він встав із-за фортеп’яно, на якому грав у дитинстві та в юності! Роками присвячував себе професії воєнного фотографа: показувати, повідомляти, робити найточніші знімки, на яких зображено світ таким, яким він є, без прикрас, з усіма його жахами, іноді — з вражаючою життєвою силою, що допомагала чинити опір. Воно так далеко, оте його фортеп’яно. Усе ж одна з партитур тут, у нього в голові. Тріо Вебера. І він намагається відновити її нота за нотою. Думає про свого давнього вірного друга Енцо, про сильний і ніжний звук його віолончелі, про їхню названу сестру Жофранку, згадує глибокий і легкий звук її флейти. Саме цей спогад заспокоїв його, коли відчув, що може впасти. Зосередився, щоб згадати ноти, і знову, вже сповнений тієї сили, через яку заздрив своєму приятелеві, акомпанував Енцо та їхній маленькій подрузі Жофранці, як тоді, у дитинстві, у їхньому селі. Намагається зосередитись на опанованих колись давно дихальних вправах, щоб надати гнучкості діафрагмі й дихати животом. Це може зняти страх. Хоч трішки.