Не в мережі

Єва

Розбити телефон у перший день літа — це просто удача. Я дивилася на павутинку екрана й ледь стримувала сльози. Не працює!

— Можна подумати, тобі хтось телефонує чи пише, — глузувала з мене Сашка.

Іноді я ненавиджу свою сестру. Бути наймолодшою дитиною в багатодітній родині — відстій. Якщо з братом ми геть чужі й не розуміємо одне одного, то зі сестрою, яка старша за мене всього на два роки, ми теоретично могли б бути подругами… Але про яку дружбу йдеться, якщо вона постійно глузує з мене? Я зиркнула на Сашку так красномовно, що вона чмихнула й пішла геть. От і правильно, бо я і без того зла.

Я чекала вечора й вироку батьків. Чомусь була впевнена, що тато не сердитиметься і просто оплатить мені заміну дисплея. Але він сказав сухо та спокійно:

— Єво, це вже другий телефон, який ти розбила за рік. Пробач, але заробляй на ремонт сама.

Тато не раз говорив, що час попрацювати над моєю фінансовою грамотністю, але я і подумати не могла, що він вирішить розпочати саме зараз.

Сашка задоволено хихикнула, а Денис додав:

— То їдь зі Сашкою до дядька Віті в Яблуневе, на черешню. Я кожне літо їздив — і нічого, живий.

Тато підняв брову й дивився на мене, очікуючи на відповідь, сестра задоволено всміхалась, а Денис колупався в телефоні так, наче це не він щойно підкинув ідею, як зіпсувати мені літо.

Я вийшла з кімнати й голосно грюкнула дверима своєї спальні. Ще чого?! Самі нехай свою черешню збирають! Я що, якась мавпа — по деревах лазити? Обійдуся без телефона!

Та вже за кілька годин почала сумніватися, що літо без зв’язку буде веселим. Сезон черешні не такий довгий, Сашка он кожного літа їздить заробляти. І Денис їздив, аж поки не поступив в універ і не знайшов підробіток в ІТ-компанії. «Тепер заробляє достатньо, міг би мені телефон і відремонтувати», — подумала я і набурмосилась.

— Ну що, мала, поїдеш в Яблуневе на черешню, щоб заробити на новий екран для свого «яблука»? — пожартував Денис, завалившись до мене без стуку.

— Іди геть! Тебе сюди ніхто не кликав!

— Та ну, Єво, я жартую, — уже м’якше сказав брат і всівся на ліжко. — Тебе саму не дратує, що тебе вважають гарненькою білоручкою? Ти ж розумна дівчина! Доведи батькам, що можеш не лише ходити на шопінг і зависати в соцмережах. Сашка он заробляє сама — і ти зможеш.

Глибоко в душі я вже розуміла, що Денис має рацію. Але уявити, що доведеться провести бозна-­скільки часу в Яблуневому, цілими днями обривати черешню й обгоріти на сонці, та ще й жити зі сестрою в одній кімнаті, — то було вище моїх сил. Я мовчки відвернулася до стіни.

— Домовимося так, мала, — продовжив Ден і погладив мене по спині. — Зароби скільки зможеш, а те, що бракуватиме, — я тобі додам. І не слухай Сашку. Вона сміється, але якщо виникнуть питання, то за тебе зад кому хочеш надере. Як і я.

Мені щось не вірилося, що Сашка хоч пальцем заради мене поворухне, але очі аж пекли від сліз, які готові були будь-якої миті политися. Тому я буркнула:

— Добре, поїду я у ваше Яблуневе, відчепіться від мене.

Я навіть не почула, як Денис підвівся і пішов до дверей. Те, що брат вийшов, зрозуміла, коли клацнула клямка. Тоді я дала волю сльозам. Хай їм грець — тій черешні й тому телефону. І Сашка нехай іде під три чорти! Ненавиджу все це! Повний відстій.

Костя

Мама складала речі в сумку і з кимось розмовляла по телефону, притиснувши його до вуха плечем.

— Так, розумію, але краще нехай за домом дивляться, а то він просто розсиплеться. Ти ж сам бачив, у якому він стані, — говорила вона.

Я з болем слухав цю розмову. Будинок дідуся й бабусі в Івановому був для мене особливим місцем. Нас зі старшим братом, Стасом, у дитинстві відвозили на літо в село. І то були найкращі часи, які залишилися у спогадах на все життя. Бабуся померла, коли мені було дванадцять. Через рік помер дідусь. Здавалося, що він не захотів жити без неї. Пам’ятаю, у моїх років десять дідусь сказав:

— Дивлюся на неї, а вона мені така гарна, як у той день, коли я вперше її побачив. От лише зустрів і зрозумів: буде моєю дружиною. Не вагався ні хвилини. А вона норовливою була, не відразу й заговорити погодилася.