Земля роду

Чия донька

Я ставлю урну на стіл на веранді

Коли розпаковуємо авто, наливаю у келих віскі

Якоїсь миті пориваюся відкрити урну й крапнути тобі трішки

Це ж ти навчила мене пити віскі

Натомість цоркаюся келихом з вечірнім сонцем

З моріжком, жовтим від кульбаб

З бузком і «розбитим серцем», що цвітуть під дровітнею

Усе це тепер моє

Бо тебе немає

Я живу так далеко звідси

Як я з усім упораюся

Як усе відбуватиметься

І з лісом, і з землею

Я нічого не знаю

Нічого не можу

Я нічому тут не належу

З’їсти останнє брусничне варення, яке варила мама

Віднині ти вже не її донька

Сад ніколи не був

Моїм літнім раєм

Як був колись твоїм у дитинстві

У тебе спогади звідси

дружні узи з людьми, тваринами, лісами й пущами

Там ти ходила на танці

Там ночувала в наметі зі своєю маленькою кузинкою

Там змагалася на лижних перегонах

Ти розповідала, а я слухала одним вухом

Ти ніколи не жила тут

Але була тутешньою

Я навіть не знаю, де ключ від льоху

Чому так дивно клацає обігрівач

Коли над’їжджає бібліотечний автобус

Кому телефонувати, щоб полагодили дах

Але

Ти залишила список

Інструкції на випадок

Якщо прийде час

Коли він згодиться

За три місяці до своєї смерті

Ти була тут і

Написала в щоденнику

Дякую, дорогий хуторе, за все

Це місце було таким важливим для тебе

Я хочу збагнути — чому

Твої звички живуть у цих стінах

Я несміливо запроваджую свої

Переставляю

Переношу

Змінюю

Прошу пробачення, коли наводжу лад на кухні

Ти мала свої звичаї

Не дозволяла їх порушувати

Сердилася за це

Намагаюся себе втішити, що ти була б рада

Що я тут

(раділа б, правда ж?)

Я викладаю твій одяг з шафи

Не можу його позбутися

Виношу в клуню з облущеною фарбою на стінах

і розбитими шибками — ще одне, про що я мушу подбати

Твої гумаки мені пригодяться

І стара куртка Доріс

І наплічник Отто ще з війни висять на своєму гачку

Поруч з прасувальною дошкою

з вирізьбленими на ній похилими цифрами 1683

і ручним буром з кістяним руків’ям

Простирадла в ліжку з бабусиними монограмами

ще пахнуть тобою

Уперше я тут порядкую

Без тебе

Без старшого покоління

Діалект звичний для вух, але не властивий моїм устам

Коли пробиваю колесо

Телефоную в автосервіс у селі

(номер ти записала на аркушику паперу, почепленому

біля дротового телефона)

Чоловік у слухавці запитує

«Ви на Невабацці, чи не так?»

Хоча в мене інше прізвище, ніж у тебе

І ніхто з нас не має імені Невабакка

Коли заходжу в пекарню

Щоб замовити бутербродний торт на поминки

ще й рота не встигаю розтулити,

як жінка за прилавком каже

«Видно, чия ти донька»

Коли їду в місто за новими матрацами

Для дітей

Продавець у меблевій крамниці питає

чому я везу матраци в Невабакку

«Я добре знав Еву-Стіну»

Ви разом працювали на літніх роботах 1967 року

Ниті тягнуться на всі боки

Коріння, якого я не помічала, доки ти була тут

Ти певним чином стояла на моєму шляху

Але тепер

його добре видно

ясно й виразно

Бо тепер я тут найстарша

Мені судилося тримати ці ниті

Доки їх не перебере на себе наступне покоління

Рука десятирічки в моїй долоні

Коли урну опускають у землю

Шестирічне дівча стоїть навколішки біля відкритої могили

Проводжає поглядом бабусю

Коли вона зникає в глибині

Щось у цій землі

знає тебе

знайомиться зі мною

мов принюхується

Я бреду крізь історію

Дорогою моїх предків

Повз камінні насипи

Повз стодоли, наповнені сіном

Повз клуні з зерном

Повз поля, які вони обробляли

Рік за роком, рік за роком

Сліди їхнього життя

Заростають

Руйнуються

Сховані під хмизом, хащами й мохом

Я йду крізь червневу світлу ніч

У роті присмак віскі

Пахне свіжим сіном

Щойно викопаною картоплею

Гарячою смолою і зимовим снігом

Мої кроки відлунюють від землі

А вона прислухається

Шепоче

Я знаю твої кроки

Я знаю, чия ти донька