Золотий шлях. Як стародавня Індія змінила світ

«Люди з віддалених місць із різноманітними традиціями, — писав один китайський буддійський монах на початку VII ст., — зазвичай називають землю, якою вони найбільше захоплюються, словом Індія» [1].

Сюаньцзан був одним з найвидатніших учених, мандрівників і перекладачів Китаю. Ці слова він написав, щойно повернувшись з великого паломництва до визначних індійських осередків знань, у якому провів 17 років і під час якого подолав суходолом шiсть тисяч миль. Розповідь про ці мандри («Подорож у Західний край за часів Великої Тан») дає зрозуміти, що у світі, через який він пройшов, від Чан’аню на заході Китаю до Канчіпураму на півдні Індії та назад, у ті часи значною мірою панували індійські ідеї, мистецтво, наука, мови та релігії. Зокрема, глибоку побожність у нього викликали стародавні буддійські університети-монастирі Індії з їх десятками тисяч учених ченців, такі як Наланда. Для Сюаньцзана вони були просто найбільшими осередками знань і науки у світі, індійським еквівалентом великої Александрійської бібліотеки.

Лекції в Наланді читали щодня в ста різних залах, писав він, «а учні вчилися старанно, не втрачаючи жодної хвилини» [2]. Сюаньцзан описав лекційні зали, курган-ступу для зберігання реліквій, п’ять храмів і 300 окре­мих помешкань та гуртожитків, де мешкало десять тисяч ченців і вчених з інших країн [3]. Вони вивчали тексти різних шкіл буддизму, а також священні Веди, логіку, граматику санскрит, філософію, медицину, метафізику, ворожіння, математику, астрономію, літературу та магію. «Ченці Наланди, числом кілька тисяч, — це люди найвищих здібностей і таланту, — писав він. — Їхня вченість тепер дуже велика. Цілісінький день вони ставлять глибокі питання й шукають відповіді на них. З ранку до вечора точаться тут вчені бесіди. Старі й молоді допомагають один одному» [4].

Особливу увагу він приділив описові пишноти бібліотеки Наланди, яку вважав найбільшим сховищем знань у світі. Бібліотека мала дев’ять поверхів і складалася з трьох відділів: Ратнададгі, «Море коштовностей», Ратнасаґара, «Океан коштовностей», і Ратнаранджака, «Прикрашене коштовностями». Будь-який рукопис можна було позичити, хоча, згідно з правилами Наланди, рукописи мали зберігатися в спеціальних нішах у келіях ченців поруч із квадратним центральним двором [5]. Саме тут Сюаньцзан наполегливо навчався п’ять років, переписуючи від руки санскритські рукописи, які хотів відвезти додому в Китай. Пізніше ці рукописи були перекладені та переписані ще багато разів і розійшлися по монастирях Китаю, Кореї та Японії.

Протягом більшої частини пізньосередньовічної та новітньої історій Індія перебувала під великим культурним впливом з-за її меж. Після створення по всій Індії ряду ісламських султанатів у XII і XIII ст. перська мова стала мовою уряду на більшій частині території, а перські культурні стандарти в мистецтві, одязі та етикеті почали домінувати навіть при південних індуїстських дворах. Потім, у IX ст., під час піднесення Ост-­Індської компанії та встановлення вікторіанського врядування, англійська мова поступово витіснила перську, а Індія стала частиною англо­сфери. Володіння англійською тепер було шляхом до прогресу, та індійці, які прагнули йти вперед, повинні були відмовитися від власної культури або принаймні значною мірою підігнати її під англійські стандарти, перетворюючись так на англомовних «коричневих сагибів», або тих, кого В. С. Найпол ­називав «несправжні». Звісно, з часом індійці чудово опанували обидві мови, ­перська та англійська стали їхніми рідними мовами, і, подібно до того, як Беділь Дегляві став одним з найшанованіших перських поетів у Цент­раль­ній Азії XVII ст., так і багато індійських письменників від Таґора до Рушді, також і сам Найпол, стали літературними суперзірками англомовної літератури у XX ст.